Розділ 16.

Це була записка: “Антон, є що сказати, прийшли дані про глядацьку аудиторію, йдемо на паузу.”

Проста та невибаглива записка, з якої я нічого не зрозумів, окрім паузи!

- Антон, - Василь Олексійович не міг приховати радості, - а ти вмієш коли можеш!

- Васю, що сталося, чого стільки радості? - я й справді не розумів.

- На, подивись на статистику, що принесли. Думаю, тобі буде цікаво.

Ми стояли далеченько від знімальної групи, ніхто не міг ні почути, ні побачити того, що було на листку.

А там було те, в що я ніколи не повірю — інтерес до самого у шоу було у глядача посереднє, а от моє побачення...!

Статистика посередня самого шоу, з великою кількістю учасників, мені була зрозуміла, та й Василь Олексійович попереджав, що таке бува на початку, коли ще передача ще незнана. А от високий пік глядацьких симпатій від мого з Наталією, для мене, був незрозумілим. Виходило, що тільки це й витягувало це шоу та давало виручку!

- Васю, я правильно зрозумів, що моє побачення привабило глядача?

- Так! - він щиро та задоволено посміхнувся.

- Але чому?! - в цьому короткому запитанні було важко вкласти все моє велике здивування.

- За закоханий погляд! - він казав немов буденну річ. - Ти так не міг відірвати погляд! Це дійсно романтично!

“Що романтично? Те, що я не відводив від очей брехухи? Те, що хотів зрозуміти, для чого вона бреше?” - думав я. “Це він насправді, чи жартує наді мною?!”

Я подивився в його очі, хотів побачити те, що він наді мною жартує.

Але я цього там не побачив. Чесний погляд відкритою людини. Дивно бачити цей погляд бізнесмена та шоумена.

Я розгубився.

Повернувся, аби глянути на Наталію.

Вона впіймала мій погляд на собі. Відвернулася. Вона тільки-що підводила губи помадою.

Я відвів погляд.

Дійсно розгубився. Виходило, що грають добре свої ролі, чи все ж таки, Наталка мене кохає.

І я розгублено повернувся до неї.

І посміхнувся їй.

Здавалося, що як в молодості всередині все стисло. Я цього більше всього боявся — що повернуться старі, давно знищені, почуття.

Вона чомусь випрямилася спину.

При всій своїй розгубленості я машинально і сам сів прямо.

І вона зробила те, чого я більше боявся й проти чого я вже не міг встояти — після чого ставав повним дурнем!

Вона протягнула руку та поправила мою чуприну, що я сам порушив вкладку, коли чув слова Василя Олексійовича. А мені ж перукар таку зробив акуратну вкладку!

- Ти посівів, але волос такий же м’який. Мій же став лисим. Дивно, як ти зберіг його.

Я пам’ятав той єдиний раз — коли вона так же поправила мою зкуйовджину чуприну. Тоді вона сміялася, я відсахнувся, думав, що вона глузує з того, що мій волос не чоловічий, м’який та густий. А ще пам’ятав, як вона торкнулася ґудзика на сорочці? Чомусь пам’ятав кожен раз, як вона була настільки близько.

- Наталка, я не забув як ти тоді, так само поправила мій волос.

- Ти постійно думаєш довго щоб відповісти. Чому?

- Отак ти вдарила під дих! - не думаючи я відповів.

- Але чому ти думаєш?

- А твій, що одразу каже. Невже такий самовпевнений? - вона прибрала руку.

- Так. - чомусь розгублено відповіла.

- Боже! Ні, Наталка, мені важко, ти завжди мені робила мені боляче. Не думав, що мої почуття повернуться. Чесно?

- Чесно, - мені здалося, що моє питання зрозуміла.

- Я боявся, що щось зроблю не так.

- Комплексував?

І тут вперше зміг чесно сказати, схоже роки таки притупляють мої комплекси та те, що я так боявся приховати.

- Так, - спокійно, чи все ж таки розгублено, сказав.

І замовчав залишаючись дивитися в її очі.

І вона мовчала.

- А я ніколи не торкався твого волосся, - порушив тишу. - Дозволь торкнутися.

Вона мовчала, мені здалося, що на мене за щось ображалася.

- Наталка, я все життя мріяв торкнутися до твого волосся.

- У мене не таке як у тебе. Не таке м’яке.