Глава 25/1

Аня

Все ще моя найкраща подруга поїхала тільки вранці. Тоня ночувала у свого хлопця, і Лера попередила батьків, що залишиться у мене. Ми проговорили до середини ночі. Випили вино. Разом поплакали, потім посміялися, згадуючи смішні приколи на віллі. І в який раз Лера мене здивувала своєю черговою заявою. Ось чого-чого, коли вона пішла в магазин, а такого повороту від неї не очікувала.

Замість того, щоб прийняти моє рішення не перетинатися з крижаним принцом. До речі, вона довго сміялася, коли дізналася, як я його називаю.

Так ось, фраза:

«Нам потрібно позбутися Христі і точно зрозуміти, яке у Свята до тебе відношення», — увігнала мене в ступор.

Розумію так, що з Леонардо зводити вже не стане. Але в будь-якому випадку зв'язуватися з нахабою крижаною не збираюся.

Склала в сумку свої нечисленні заготовки, які розписала заздалегідь. У святкові дні майстерня не працювала, і мене не було. Але мені і це, якщо прилаштую, буде за щастя. Хоч би в чомусь пощастило, після стількох потрясінь. Навіть бабуся помітила по моєму голосу недобре, і попросила бути обережніше, не пристаючи з розпитуваннями після моїх відмовок про погане самопочуття. Пояснити їй, що внучка як повна ідіотка, сумирно закохалася в зайнятого хлопця, тільки додати хвилювання і навантаження на хворе серце.

На алеї стає трохи легше в компанії Сема. Мені здається, що я навіть сумувала за своїм столиком і вже звичним проведенням вихідних днів. Майстриня вишитих картин пригостила мене шматком тортика, художник пейзажів розважав старими анекдотами, які він згадує кожен раз і видає за нові. Сем налив какао з термоса. І до обiду продала дві чашки. Можна сказати, життя налагоджувалося.

— Ух ти, покупець коронований завітав, — присвиснув Сем, відволікаючи мене від листування з Лерою, поки перехожі випарувалися.

Піднімаю очі і хапаю повітря як риба. Вірніше, роблю спробу, щось сказати, але клубок у горлі заважає, заклинюючи від хвилювання голосові зв'язки.

Прямо переді мною стоїть... Свят з великим букетом кремових троянд.

Від нерозуміння, що робити далі і як правильно реагувати, коли зрадницьке серце поскакало в радісний галоп, а мозок кричить сиреною: «Тримайся від нього подалі!» — сповзаю вниз і ховаюся під столом.

Може, подумає, що я випарувалася? Ну, або почекає і сам зникне.

Притискаю голову до колін і загадую бажання стати невидимою.

Будь ласка, будь ласка, нехай він піде швидше.

— Маленька, я не піду, поки ми не поговоримо, — вмощується поруч крижаний принц, прямо на бордюр в своїх стильних і дорогих брюках. Невже він почув, як я пробурмотіла останню фразу? — Вибач мене за вчорашню поведінку, — я навіть повернулася від несподіванки почути вибачення від самого принца, — Все, що я наговорив тобі і патлатому...

— Він — Леонардо, — нагадую ім'я, а то зарядив генія ображати.

— Ну да, йому. Побачив тебе з ним і накрило. Зрозумій, я не хотів тебе образити.

Знімає піджак і стелить поряд. Не питаючи, чи хочу я, підхоплює на руки, саджаючи біля себе.

— Не розумію, Свят! — кажу, як є, — Коли я побачила тебе з Нею, хіба погрожувала дати в табло?

Про те, що стукнути чимось злюку потай мріяла, залишаю собі, мало про що я там мріяла. Ну ще рамою пригріти, відправити на північний полюс або перетворити в змію.

Палітра гримуча, так стерво реально напрошувалася!

— Ань, вона і так впала. Тепер ось думаю, а чи не твоїх це рук справа... — примружившись, ніби з докором, вдивляється на мою обурливу реакцію і, здригнувшись раз, другий, щільно стиснутими губами, зривається і починає реготати.

Ось що за людина?

Взагалі довго серйозним бути не може. Я розумію, що сміятися не можна над чужими травмами, а й сама ледве стримую сміх, згадавши зарозумілу принцесу.

— Ми з тобою якось неправильно почали знайомство, — знову прийнявши серйозний вид, продовжує Свят, — Ну того, що у мене є сестра я змінити не зможу, сама розумієш. Але дещо інше змінилося — я розлучився з Христею.

Другий раз перетворилася в рибу, що відкриває даремно рот.

Розлучився?!! Через мене?

Палітра гримуча! Тільки б не застрибнути на нього від радості. Тим більше, що для мене це ще нічого не означає.

— Навіщо? Ой, — що я несу? — Помиритеся ще, може, так буває...

В своє ж припущення вірити ну зовсім не хотілося. І в те, про що мріяла, згадуючи про крижаного принца перед сном, тим більше вірилося насилу.

— Давай вже залишимо Христю в минулому, — бере він мої руки в свої, затоплюючи сіро-блакитними крижинками, так нещадно проникаючими всередину мене, всупереч волі, — Маленька, ти згідна ризикнути і спробувати почати все спочатку?

— Як? Шкатулку тепер ти сам розіб'єш?