Глава 48

Аня

У таксі я не могла ні про що говорити, просто дивилася вперед, занурюючись в картинки пейзажів, що швидко змінювалися за вікном. Лера теж мовчала, зрідка видаючи окремі фрази, призначені для Христі. І у мене зріло тільки одне бажання — швидше дістатися до своєї кімнати. Скоріше закритися від усіх. Забути хто такий Свят. Забути себе. І заткнути свої думки, що ллються крізь серце нещадним потоком.

Порожнеча. Найсправжнісінька, яка лише може бути, дзвінка порожнеча захлинула ще зранку переповнену коханням душу. І так, тепер я точно знаю, як боляче відчувати втрату.

— Аня, пробач, що так сталося... Думала, він змінився, — коли ми виходимо біля академії, Лера вибачається через брата, винувато поглядаючи на мене, від чого мені стає ще гірше.

— Все майже гаразд, Лер, — притупляю її пильність натягнутою посмішкою. — Ти попереджала. І я сама знала, на що повелася. Дякую, що була поруч. Мені потрібно побути на самоті, — хочу, як можна швидше попрощатися.

Подруга розуміє і не йде слідом, залишаючись стояти на місці, поки я заходжу в двері.

Раптово осяяла думка рухає мною, коли прошу чергову гуртожитку для всіх, хто запитає — мене нема, поїхала далеко і надовго.

У кімнаті насамперед відключаю звук в телефоні. Надовго я повністю вимкнути його не зможу, навіть зі страху побачити від Нього пропущений дзвінок. Мої бабуся з дідусем повинні мати до мене доступ, інакше приїдуть і застануть в жалюгідному вигляді. Надсилаю їм повідомлення, що лягаю спати раніше. До завтра говорити нормально навряд чи зможу.

Тримаюся рівно до того моменту, поки не зариваюся під ковдру і там вже даю волю своїм гірким сльозам.

Чи зможе воскреснути метелик? Як вилікувати розтоптані крила? І навіть якщо мені допоможе час, то розлюбити крижаного принца мені буде найважче.

***

— Аня, вставай, пора вже виходити, — нависає наді мною сусідка, повністю зібрана, — Я почекаю, серед людей тобі стане легше. Повір моєму досвіду: перша любов завжди погано закінчується, друга теж не дуже, третя..., — вона задумалась на хвилинку, — Ну третя у мене поки в процесі, подивлюся, що вийде, тоді скажу.

— Іди сама, Тоня, будь ласка, не чекай мене. Скоро прийду, — даю обіцянку, щоб вона пішла вже швидше, і втикаюся обличчям в подушку.

Тільки за нею закриваються двері, намагаюся прийняти сидяче положення. В голові паморочиться, і відчувається слабкість після тонни пролитих сліз і майже безсонної ночі.

Проти волі тягнуся до телефону. Все від Лери і бабусі. Від нього — ні-чо-го. Перемотую назад листування. Слова кохання, тепла і ніжності, іронія, турбота і жарти через край.

Палітра гримуча!

Як же він встигав на двох розпорошуватись? Старанно уникаю вимовляти навіть ім'я того, з ким більше ніколи не зустрінуся. Але я не звинувачую в усьому тільки принца...

Христя може бути ким завгодно, але ж це я, а не вона, допустила до себе принца в клубі. У машині, на даху — скрізь, не вона штовхала на поцілунки. Як я могла засумніватися, якщо сама ж бачила його метання? Ось тільки без обману він не зміг би отримати того, що я сама ж в замку віддала...

Ну що ж. Раз вбити мене любов не змогла, отже, буду намагатися про нього забувати. Думки та серце поки непідвладні. Але ж є й інше, крок за кроком нехай котиться все в порожнечу. Твердою рукою натискаю видалити заповітний номер. Мружачись, стираючи Нас в листуванні. Уважно дивлюся на всі боки, в пошуках нагадувань про принца. Погляд падає на стіл...

Я не даю собі і шансу передумати, прекрасно знаючи, що пошкодую після. Але це буде потім, а зараз прощаюся з ним, з його подарунком, і скидаю на підлогу... шкатулку з розписом небесного-сірих квітів в тон очей коханих.

У новому нападі сліз, після збирання осколків, мене застала Лера, коли прибігла до мене після першої пари.

Швидко оцінивши обстановку, простягнула мені серветки і почала мене відволікати, жваво переповідаючи події в академії.

— Ань, у мене є дві чудові новини для тебе! Одна вітальна, а друга — далекоглядна. Обидві ду-уже приємні. Скажу, коли заспокоїшся, — підморгнула інтригуюче, додаючи чергову порцію підтримки: — Брат не вартий твоїх страждань, якщо вибрав стерву. Так що ну його, життя триває. А у тебе все ще налагодиться, я так відчуваю.

Знаю, що вона теж переживає і намагається мене підбадьорити, тому швиденько витираю обличчя і змушую себе стати сильніше, ну, або хоча б перестати плавати в сльозах-соплях.

— Давай тоді почнемо з вітальної, — обираю більш нейтральну новину.

Лера навіть зі стільця встала для важливості моменту.

— Твоя картина, та, що ти відправляла після мого Дня народження на виставку — отримала нагороду від комісії! — цю новину подруга оголошує так урочисто, ніби мене в Луврі відзначили. — Виписали грамоту, дали на місяць місце в районному музеї і, якщо вони вже зовсім розщедряться, надішлють упаковку фарб, що навряд чи, сама розумієш, які там жадюги.

Мої відчуття за шкалою радості рівні... нулю. І замість задоволення, спотикаюся через спогади, завдяки кому я отримала гроші за розбиту скриньку на алеї і в результаті змогла взяти участь у виставці. Дякую, Христя. Навіть тут ти мені допомогла.

— Так-так, не розкисати! — торсає мене Лерка, підстрибуючи поруч на стільці, — Є ж ще друга новина! Далекоглядна!

— Говори вже, — всередині себе сподіваюся, що хоч там без стерви обійдеться.

— В академії оголосили конкурс спільно з асоціацією художників на тему: «Літній натюрморт» перед початком канікул. Нас знову розбивають на пари... Ну і ти здогадуєшся, куди я хилю? А... а?

Машу, що нi.

— Гаразд, тоді сама тобі розкрию головний прикол, — робить інтриганка невелику паузу, захоплюючи мою увагу: — Мені з Леонардо бути в парі! Ур-ра!!!

Млин фіолетовий, знайшла подруга чому радіти.

— Знаєш, який він занудний? Навіть я його ледве витримала, — поспішаю попередити її, а то раптом вона змінила до нього гнів на милість і тепер сама візьметься загравати, раз мене не влаштувала.