Глава 13

Глава 13

Відвідини Ганнусі — Спалах кохання — Докори Марічки — Віктор дарує будинок — Зіпсований Новий рік — Віктор покидає Марічку — Розмова з Дмитром — Дзвінок із БТІ

Коли вони приїхали до Марійчиного села, увійшли у будиночок, де вона народилася, Вікторові стало трохи моторошно — відчуття, ніби він саме сюди мав колись прийти… Саме до цих стін, що тут, саме під цієї горою… Ганни вдома не було. Вони сіли на стільці біля столу, щоб її зачекати, Марічка мовчала, а Віктор роздивлявся цю звичайну сільську хату і дивувався вишитим рушникам і фіранкам. В нього колись давно вишивала його бабуся. Але вишивка була не такою, а зовсім інакшою… Та все одно, все одно — тут було щось рідне, справжнє і дуже-дуже очікуване. Несвідомо очікуване. 

Хоча… Невідомо, звідкіля в нього раптом виявилось оте очікування? Він що, до цієї хати йшов усе життя? Ні. Такого не може бути… То йому щось примарилось! Примарилось. 

Все добре, хтось іде… Чути кроки і пес вітається по-собачому щиро. 

«Просто я дуже втомився останнім часом, — подумав Віктор, — тому й здалося щось незрозуміле. Зараз розвіється».

Ганна увійшла і зраділа так, як радіють діти найкращим подарункам! Вона Марічку свою і цілувала, і обіймала, і гладила, і не знала, куди її посадити… Віктор спостерігав здивовано, бо вони із сестрою аніскілечки не були схожими. Ні у чому!

«Дивно, — думав Віктор, — це ж треба… Які вони різні! Яка чиста вода, ця Ганна… Яка справжня, жива і віддана! Дивно… Найчистіша вода не покидає своїх гір, не шукає нових шляхів, не переповнює берегів, не вибиває дамби… Повінь, що накриває і знищує все на своєму шляху, завжди брудна, мутна, отруйна! А джерело живить тишею, лікує душу… Ось воно, виявляється, яке те чисте джерело… Це ж треба!»

Ганна на Віктора дивилась з радістю і вдячністю за щастя своєї сестри. А, знаючи, яка в неї є та Марічка, то ще й із сумом… «От хороший хлопець! Має на неї терпіння. Молодець!» — думала про Віктора Ганна. 

— Але ж ти дурна, сестро! — базікала Марічка без зупину. — Що оце ти тут собі сидиш? Бачиш, я собі знайшла чоловіка! Маю великі статки і все, що захочу — все маю! Перебирайся і ти до міста! Я тобі знайду якусь тітку, винайматимеш собі житло, працюватимеш спочатку, як і я, за їжу, а потім потихеньку влаштуєшся. 

— Ні, Марічко, — заперечила Ганна, похитуючи головою зі сторони в сторону. — Я нікуди не поїду. Що мені там робити? Навіщо я маю працювати за їжу у когось вдома, коли я тут у себе вдома сама працюю теж за їжу. Я люблю свій дім, мені тут так добре! Тобі було краще у місті, а мені — тут!

— Мені краще було? Ти так вважаєш? Ти справді так вважаєш? — Марічка раптом перейшла на надрив, ще трішки — і заплаче. — Мені було дуже-дуже важко! В чужій хаті… У мадярки! Мене ледь не одружили із старим товстим Теодором!

Віктор слухав дуже уважно — він це почув вперше і йому було цікаво дізнатися про Марійчині пригоди у місті. Але Ганною він милувався від усього серця. Вона була справжня, справжня! Як сама природа. Як сонце. Як вітерець. Як гірський джерельний потік — чистий, спокійний, тихий, і такий, що й не одразу помітиш…

— Щоб ти здох! Очі б мої тебе не бачили! Я для тебе ніхто! Ніхто! Ніхто, — вже вкотре несамовито розкричалася Марічка у той саме час, коли Вікторові потрібно було готуватися до суду.

— Та що ти хочеш? Що тобі потрібно? — Віктор намагався зрозуміти причину чергового нападу її люті.

— Мені? Мені потрібно? Мені — так! Мені потрібно, аби ти побачив у мені людину! Дружину! А не якусь там… — заверещала Марічка.

— Та що не так? — огризнувся Віктор.

— А все не так! Я тут ніхто! Ти відправляєш гроші своїй матусі! А мені? Мені — нічого! — зі сльозами на очах репетувала Марічка.

— Та як же нічого? У тебе все є. Чого тобі не вистачає? — промовив Віктор, щиро не розуміючи претензій дружини.

— А будинок? — на цей раз тихо спитала Марічка.

— Що — будинок? — перепитав Віктор, бо знову нічого не второпав.

— Це ж твій будинок!

— Мій, звичайно, що мій. А чий він має бути? — Віктор все ще намагався зрозуміти до чого вона веде.

— Мій! — впевнено сказала Марічка. — Тоді я тобі повірю, що я щось для тебе вартую…

— Тю… Та добре, — сказав і з полегшанням зітхнув Віктор, — тільки заспокойся, моя хороша… Заспокойся.

— Що — добре? Не зрозуміла…

— Ну я перепишу на тебе будинок.

— Коли?

— Завтра.

— Добре, — сказала Марічка і сльози її відразу щезли, — тільки не забудь.

Забудеш тут… Аякже… Добре, що хоч вдалося заснути. Іноді все продовжувалось ледь не до ранку. 

Що Віктор вже тільки не робив, здається, він вже все на світі перепробував. Бути іронічним підкаблучником, бути слухняним хлопчиком, бути добрим чарівником і вічним виконувачем усіх на світі побажань! 

Щоразу після сварки повертався із золотою каблучкою. Марічка раділа, як мала дитина. Бог її знає, чому це так важливо було для неї… Золото відображалося жадібним блиском в її очах і вона деякий час тихо мліла від першого доторку до нової прикраси. Та потім, коли звикала до неї, вимагала щось новеньке.