Частина 12. Ляпас... Я - пас!

Частина 12. Ляпас... Я - пас!

Я для тебе пишу романи,

Проектую будівлі, мости...

Тільки дай розібраться: коханий -

Це ти?..

Кохання... Рятівне, цілюще, безкорисливе... Надихаюче, стимулююче і заохочуюче... Разюче, небезпечне і навіть вбивче... Це почуття таке неоднозначне і таке непередбачуване, що вгадати наперед, яким воно стане для тебе, - нереально...

- Усім доброго ранку! - привіталася Зоряна зі своїми подружками-колегами.

- Ого, дівко! Ти ж просто сяєш! - замість привітання висловила свої спостереження старша колега.

- Здається, Ніно Валентинівно, ми з вами чогось не знаємо… - підхопила і собі цікаву тему Лідочка.

- Ото вже детективи! Нічогісінько від вас не приховаєш! - засяяла ще ширшою посмішкою Зоряна і змовницько підморгнула. - Усе буде… під час обідньої перерви. Спочатку справи, а потім все інше, бо там... у дві хвилини не вкластися!

- Інтригуєш? Думаєш, тільки ти маєш щось цікавеньке... У нас теж є чим поділитися. Правда ж, Ніно Валентинівно? - так само таємниче Ліда переглянулася зі старшою бухгалтеркою.

- Таки є… Розповідай, Лідо, бо я бачу, що ми так до роботи сьогодні і не приступимо! - дала добро співробітниця-наставниця.

- Наш Вадим Петрович... як тільки увійшов до відділення банку... Одразу до себе в кабінет Марину Вікторівну запросив! Тоном таким, знаєш, серйозним... Як тільки він вміє... - повільно і напівпошепки говорила дівчина.

- І?.. - Зоряні здалося, що вона не зможе дихати, доки не дізнається, чим саме закінчиться історія колеги.

- Дверним замком - клац! І тут почалося найцікавіше! Ой, що було, що було… Спочатку, мабуть, усі склянки перебили, а потім кричали так, що ми й поворухнутися не могли з переляку... Шкода тільки нічого толком не розібрали… - Ліда розповідала так емоційно, що, здавалося, Зоряна особисто спостерігала за тією сценою. - А потім - сльози! Ти бачила хоч раз, як Марина плаче? - сама запитала, і через секунду сама ж і відповіла: - От, і ми не бачили! Напевно, ціле море сліз пролила! Мабуть, ще й досі із вбиральні не повернулася!

- Сама винна! Якщо боялася втратити шефа, то не потрібно було в гречку з іншими стрибати! - суворо сказала Ніна Валентинівна, поправляючи окуляри.

- Точно дізнався, що вона вчора з тим товстосумом запалювала, от і результат! - підбила підсумки Ліда і одразу переключилася на Зоряну. - А у тебе що? Давай уже, колись, подруго?

Не встигла дівчина у відповідь й рота відкрити, як до кабінету зайшов Вадим Петрович, на якому точно лиця не було.

- Зоряно, зайдіть, будь ласка, до мене! - сухо мовив шеф і одразу ж повернувся до виходу.

- Уже йду! - дівчина підскочила в передчутті чогось недоброго і слухняно попрямувала за директором.

- Сідай, у ногах правди немає, - ще серйознішим тоном мовив Вадим, вказуючи на стілець навпроти його робочого столу.

- Що…

- Дозволь я скажу, що думаю, а потім і тобі дам таку можливість! - скоріше наказував, ніж запитував керівник, і відвів свій погляд у бік вікна. - Ти вже, напевно, знаєш, що ми з Мариною... розійшлися. Причину ти і сама розумієш. Але… - на обличчі Зоряни ніби вималювався знак питання, тому чоловік одразу продовжив: - Так, є одне “але”. Вона... Марина дуже страждає! Я вчинив підло стосовно неї. Ми вчинили!

Зоряна після цих слів аж рота відкрила. Чи то від обурення, чи то від браку повітря, але вона мовчала, бо вирішила не сперечатися. Інколи взагалі немає ніякого сенсу переконувати людину у протилежному, якщо вона все для себе вже вирішила.

- Я не зміг їй сказати про нас... Просто дав зрозуміти, що більше не кохаю її... - він глибоко вдихнув, напевне, збираючись з духом, і додав: - Тому вважаю, що буде правильно зробити... поки що... паузу у наших стосунках. Ну, доки Марина відійде від шоку...

- Без проблем! - Зоряна в житті ще не була такою рішучою, як у той момент.

Вона дивилася твердим поглядом на чоловіка своєї мрії, який вщент розбив це звання одним рішенням. Стояла нерухомо, і її душевна буря ніяким чином не проявлялася на обличчі дівчини. А в голові хаотичні думки: “Оскільки ти самостійно прийняв рішення, навіть не порадившись зі мною, то хай так і буде! Буде... так... “Марина відійде від шоку...” Від чого?! Серйозно?! Ну, все зрозуміло... Маринка - мучениця, а я розлучниця!”

Зоряна швидко закліпала очима, ніби щойно зрозуміла, що відбувається і де вона знаходиться. Вадим мовчав. “Без проблем”, - прозвучало аж занадто холодно, тому зараз він не знав, як реагувати. Ще через мить Зоряна різко повернулася до дверей, залишаючи  легкі сліди від металевих каблучків на офісній підлозі і без дозволу чи прощання вийшла з кабінета. Їй захотілося поплакати, але цього не дозволяло ні професійне “Я” бухгалтерки, ні жіноче горде “Я”, яке з’явилося трішки із запізненням: “Потрібно було думати раніше, коли вирішила потайки від дівчини шефа зустрічатися з ним. А тепер що оплакувати?”