Розділ 2. Вікторія і заборонена пристрасть.

В кімнаті спалахує яскраве світло, яке боляче засліплює очі. Вбігають Лора та Вадим. Вочевидь, їх покликала Неля, не в змозі самотужки впоратися з лютим норовом хлопця. Вадим миттю перехоплює руку Андрія.

- Андрюхо, заспокойся! Що б тут не сталося, але зараз ти чиниш не по-чоловічому! Залиш її й повертаймося в кімнату!

Андрій різко накидає свої спортивки й, спопеляючи мене поглядом, сердито виходить геть за Вадимом.

- Нічого собі сімейні розбірки! – присвистує Лора. – Що тут все ж таки сталося?

Та в мене немає жодного бажання щось пояснювати, тим більше, що їй було кому розповісти про усі подробиці. Лора з Нелею виходять у коридор палити й довго гомонять між собою перш, ніж піти спати. Мені ж вдається заснути аж під ранок, а коли прокидаюся, нікого вже немає, усі розійшлися у справах. Я, звісно, не в тому стані, щоб йти на лекції, адже нестерпно пече розпашіла червона щока й припухла губа, не кажучи вже про те, що я геть не виспалася.

Скочивши з ліжка, я швидко вдягаюся, випиваю кави й починаю збирати свої речі. В цій кімнаті я більше не залишуся.

Знайшовши коменданта гуртожитку – жінку середнього віку, я звертаюся до неї з проханням терміново переселити мене в іншу кімнату. Вона, в свою чергу, довго випитує мене про причини мого несподіваного бажання й розповідає про катастрофічну нестачу вільних місць у гуртожитку.

- У тій кімнаті занадто часто влаштовують гулянки, я не можу в таких умовах готуватися до заліків. До того ж, там ночують хлопці і я не можу почуватися у безпеці. Ви розумієте? Будь ласка, - наполягаю я.

- Дивно, там наче були нормальні дівчата, - комендант змірює мене недовірливим поглядом, але, мабуть, моє дещо попсоване обличчя переконує її. – Гаразд, є у мене одне вільне місце. Там живуть дві сестри, спокійні хороші дівчата. Правда, вони дуже просили нікого до них не підселяти, але якщо вже така справа…

Моя нова кімната, на щастя, знаходиться зовсім в іншому крилі гуртожитку, хоч і на тому ж поверсі. Розклавши речі, я роздивляюся навколо. В кімнаті досить чисто, на радіаторі сушиться класична жіноча білизна, на підвіконні лежать запашні сушені трави м`яти та меліси, на столі, окрім навчальних книг, лежить Євангеліє. Мабуть, віруючі… Сподіваюсь, не сектанти, та все ж краще, ніж було раніше. Ця думка мене заспокоює і я нарешті розслабляюся та лягаю відпочити.

Ввечері приходять мої нові сусідки, які виявляються досить милими дівчатами, родом із Західної України. Вони мають цікавий говір, довгі чорні плетені коси й весь час заварюють трав`яний чай, замість кави.

- Віко, може й ти спробуєш з нами чаю з меліси та м`яти? Він добре заспокоює й покращує сон, – пропонують вони мені також долучитися до тієї чайної церемонії й я залюбки погоджуюся, адже аромат в кімнаті стоїть просто неймовірний.

Дівчата розливають гарячий напій й ми поволі знайомимося та розмовляємо про навчання. Стукіт у двері порушує нашу дружню дівочу ідилію. Одна з сестер відчиняє двері. Там стоїть симпатичний парубок на підпитку.

- Шукаю місце для ночівлі. Чи не знайдеться у вас зайвого місця? – посміхається, а очі загадково бігають у різні боки.

- Ні, вибач. Іди пошукай де-інде, - рішуче відповідає дівчина, посміхаючись у відповідь.

- Може, хоч матрац позичите, тоді я заночую тут у коридорі, - парубок благально дивиться, немов бездомне кошеня, та дівчата невблаганні й швидко випроваджують його.

- Але ж ці хлопці! На все ладні, аби спокусити дівчину! – сестри сміються з витівки хлопця й я розумію, що потрапила в зовсім інше середовище, й у цій кімнаті точно не влаштовуватимуть гучних гулянок.

Тож деякий час мені жилося з ними спокійно та комфортно. Але вони були уже на останньому курсі й після захисту диплому повернулися у свої Карпатські гори й полонини. В кімнаті після них ще довго витав духмяний запах сушених трав, в якому заварювалися наші вечірні дівочі посиденьки. Я сумувала за ними.

Залишившись сама, довгими зимовими вечорами я гризла граніт науки, намагаючись думати лише про навчання. Мабуть, я підсвідомо ізолювала себе від світу, уникаючи спілкування в гуртожитку. Маючи гіркий досвід, не розуміла, чому так багато людей згадують свої студентські роки як найкращий період свого життя. Хоча насправді це період виживання й випробовування себе.

Я прочинила кватирку аби провітрити кімнату перед сном. Морозний вітерець дмухнув свіжістю в обличчя. За кілька метрів на вулиці дзеленькнув трамвай, попереджаючи про рух й застукотіли колеса. Подекуди відлунював гуркіт автомобілів. Місто жило своїм життям у постійному русі, не змовкаючи ні на мить, навіть вночі. Люди, немов мурахи, розбігалися по своїх цегляних мурашниках, про що свідчили все нові й нові спалахуючі вогні, які вбирали місто, неначе новорічну ялинку. Мої філософські роздуми несподівано порушив їдкий запах тютюну. Мабуть, хтось із нижнього поверху запалив цигарку й вікно довелося зачинити.

В коридорі наче стояла тиша й я наважуюся вийти в напрямку спільної кухні, щоб приготувати який-небудь суп. Залишивши каструлю на плиті, повертаю назад до кімнати, але дорогою мене мало не збиває з ніг високий худорлявий хлопець, що проноситься повз мене на всій швидкості. За ним біжать ще двоє.

- Хапай Скелета! – вигукує один із них.

Наздогнавши, зі сміхом обмотують худорлявого мотузками й несуть, наче здобич на вогнище. Скелета було шкода, він уже навіть не пручався, цілковито змирившись зі своєю роллю.