Розділ 6. Вікторія і пробудження.

Я влаштувалася прибиральницею у кафе, в якому працювала Надя. Це був звичайний заклад, який нічим не вирізнявся від інших подібних місць, де завжди можна було щось перекусити, випити кави чи з`їсти тістечко. Спочатку працювала лише прибиральницею, оскільки це займало кілька годин зранку до відкриття кафе й потім я ще встигала на кілька останніх пар до університету. Та грошей не вистачало, тож я взяла ще додаткових пів ставки посудомийниці, проводячи свій час у кафе буквально від рання й до світання. Часу для відвідин університету не залишилося зовсім й я просто припинила ходити на навчання, взагалі втративши інтерес до нього. І хоч Надя неодноразово нагадувала мені, що потрібно перевестися на заочне відділення або, на крайній випадок, взяти академічну відпустку, та я підсвідомо не бажала приймати доленосних рішень, вкотре покладаючись на життєву течію. До того ж вкрай не хотілося знову бачити щасливу закохану пику Антона та інших успішних та гарно вбраних студентів, серед яких я почувалася цілковитою невдахою, що, мабуть, так і було насправді. Тож переховувалась від оточуючих та й, власне, від себе у тому пересічному закладі громадського харчування.

Щодня я мила підлогу в залі кафе й займалася чищенням вбиральні, після чого переходила на гору брудного посуду, нічого не відчуваючи при цьому, окрім фізичної втоми, й нічого іншого не бажаючи. Щодня я починала рівно в конкретну годину й закінчувала щодня в однаковий час. Я не розрізняла обличь на вулиці й місто здавалося мені бетонними сірими джунглями, безрадісними, безбарвними, холодними та небезпечними. Й крізь оті джунглі я ще затемна пробиралася до робочого місця зранку й так само вже темними вулицями поверталася назад, побоюючись хижаків в нетверезому стані, що вешталися вулицями в таку пізню пору. Я бігала по колу й було враження, що мене закрутило у якомусь часовому вимірі, неначе в Бермудському трикутнику, та чи хотіла я з нього вибратись, поки-що не знала.

- Не бережеш ти себе зовсім, - зітхала Надя, приносячи чергову порцію брудного посуду. – Сядь, хоч поїш й заразом відпочинь трохи. На от, я тобі трохи принесла тут.

Надя ставить переді мною тарілки з їжею, які вона зібрала зі столів. Я здивовано підіймаю погляд на неї.

- Вони ж над’їдені?

- Та припини! Ті, які дійсно над`їдені, ми викидаємо, а ці майже не торкані. Ми усі тут так харчуємося тому, що годування персоналу з кухні не передбачене.

Я відчуваю відразу, але в животі неприємно буркотить, тож відчуття голоду врешті бере гору.

- Це ще добре, що сьогодні багато люду й чимало перебірливих клієнтів, бо бувають дні, що й взагалі нічого не лишається на столах. Ох, коли ж вже та зміна закінчиться нарешті, ноги просто гудуть.

- Це тому, що ти бігаєш на підборах. Взуй кросівки, як я, й буде значно легше, - раджу я подрузі, поспіхом закидаючи їжу у шлунок.

- Тобі легко казати! Тебе тут ніхто не бачить у цьому підсобному приміщенні, а я весь час між людьми. А раптом зустріну свою долю серед відвідувачів, треба ж бути готовою й при повному параді, аби одразу вбити наповал, - Надя сміється й мене теж мимоволі тішать її дівочі сподівання.

Дні швидко спливають й на зміну осені приходить холодна зима. Ми з Надею, з якою дуже здружилися останнім часом, в один із вихідних вирішуємо піти на популярну в місті ковзанку, що знаходилася на першому поверсі великого торгового центру. Ковзани я вдягла вперше і тому почувалася невпевнено та подруга підтримала мене, показуючи як потрібно поводитись на льоду. Я повторювала за нею черговість рухів, та в колінах були дрижаки й без падінь, звісно, не обійшлося. Дивлячись, як вільно проносяться повз мене інші люди, мені надзвичайно кортіло також полинути вільним лебедем по тій широкій крижаній поверхні. Я дуже старанно та наполегливо повторюю рух за рухом й поступово в мене починає виходити. І хай навіть я стояла на ковзанах ще не зовсім впевнено, але, головне, я відчуваю захват від того, що мені вдалося опанувати щось нове й цікаве в моєму житті. І мені цей стан подобається, бо в такі моменти відчуваєш справжній смак життя, який я мало не забула у своїй сірій буденності.

Морозна свіжість дмухала мені в обличчя, коли я ковзала тим білим крижаним озером, посеред якого стояла велика новорічна ялинка. Спеціально підібрана музика навіювала новорічний настрій, спонукаючи згадати про свої мрії та бажання. Радісні обличчя інших відвідувачів кружляли навколо й моя душа пройнялася тією частинкою радості та збадьорилась.

- Давай я тебе сфоткаю, - радіючи моїм успіхам, пропонує Надя.

- Давай, - я зупиняюсь із щасливою посмішкою, позуючи для фото. Надя ж, ледь стримуючи сміх, швидко фотографує мене, дивлячись кудись крізь мене.

- Що таке? – не розумію я, але автоматично повертаю голову туди, куди вона дивиться.

Й раптом бачу поруч себе постать в величезному плюшевому костюмі Лунтика й розумію, що він тихцем підкрався, аби теж кумедно позувати для мого фото. Не встигаю я щось сказати, як він швидко та вправно віддаляється на своїх ковзанах подалі. Й дивлячись у телефоні на те, який кумедний кадр вийшов із того всього, ми весело сміємося з подругою.

Відірвавши погляд від телефону, раптом спостерігаю як повз мене ковзає симпатичний світловолосий юнак, який, усміхаючись, проводить мене зацікавленим поглядом. Я теж ніяково дивлюся на нього й він сором’язливо відводить погляд, ковзаючи далі. Подумки я усміхаюся й вперше за останні місяці відчуваю, що я все ще жива людина, а не робот, й навколо існують не лише сірі будні, але й яскраве і різноманітне життя.