Розділ 11. Вікторія і фатальне весілля.

Навкруги усе по-весняному цвіте та співає, та не в моїй душі. Осад вчорашньої розмови каламутить свідомість. Вогонь кохання згас в очах. Уникаючи поглядів оточуючих, поспішно чимчикую на роботу крізь сіру людську масу. Зненацька нога боляче підвертається на бік й я тихо зойкаю. Бісові каблуки! Усі байдуже проходять повз. Я шкандибаю на роботу, добряче запізнюючись. В офісі мене одразу викликає до себе мій безпосередній начальник.

- Вікторіє, ти взагалі уявляєш як тобі пощастило, що так несподівано звільнилось місце секретарки й ти опинилася в потрібний час в потрібному місці! А могла б і досі прибирати кабінети!

- Я розумію. Вибачте за запізнення, цього більше не повториться.

- Терміново підготуй мені документи, які я залишав тобі вчора!

- Авжеж.

Вочевидь, не тільки я була сьогодні не в гуморі, а й мій бос також, оскільки в той день він ще не раз зривався на мені й до кінця робочого дня мій і без того паскудний настрій скотився взагалі до нульової позначки. Додому я не поспішаю, оскільки Влад не телефонував мені й навряд чи зустрічатиме після минулої сварки.

- Чого ти так довго копаєшся у тих паперах? Он на вулиці щось так захмарилося та й гримить, не інакше як от-от почнеться гроза. Треба бігти додому, інакше намокнемо, - поспіхом збираючись, звертається до мене колега Даша.

- Не хвилюйся за мене, у мене десь тут була чергова парасолька. Не розтану.

- Ну, як знаєш.

Даша швидко цокотить підборами в напрямку виходу, розмахуючи своїми вибіленими кучериками. Я повільно закінчую сортувати документи для підпису й дивлюся у вікно: дійсно захмарилось й навіть почав уже накрапати дощ, а ще зранку погода обіцяла бути чудовою. Я розчарована й доводиться таки відшукати невелику складену парасольку, яка на всяк випадок завжди ховається в одній із шухляд робочого столу. Знайшовши, накидаю світлий плащ та яскравий шовковий шарфик й теж цокочу до виходу. Дощ посилюється й я швидко розкриваю парасольку. Зробивши кілька кроків, я здивовано помічаю знайому постать, що мокне під дощем.

- Владе? Привіт! Ти геть промоклий… - здивовано й розгублено промовляю я, намагаючись якнайшвидше накрити його парасолькою.

- Віко, я місця собі не знаходжу після нашої сварки. Пробач мені.

Краплі дощу скрапують з його волосся й погляд яскраво зелених очей пронизаний душевним болем. Вочевидь, він теж погано спав цієї ночі, бідолашний мій коханий. Мій погляд оживає й серце розквітає, зрошене його словами, немов рясним весняним дощем.

- Владе, можливо, я скоїла чимало помилок у минулому, але нині є лише ти в моєму житті. Я кохаю тільки тебе, пам`ятай про це, - я пригортаюся до його грудей, обвиваючи шию, спрагло вбираючи запах його тіла, що змішався зі свіжістю весняного дощу.

- І я тебе кохаю, - чую таку жадану відповідь для себе.

Він цілує мене так пристрасно, неначе після довгої розлуки, хоча минув всього лиш день. Та день той здався таким довгим й темним, немов би вже кінець всього буття.

Поки ми були зайняті одне одним, стрімкий вітер зриває стареньку парасольку й несе, ламаючи та вигинаючи крихкі спиці. Дощ нещадно ллє на наші обличчя та одяг й, схопившись за руки, ми мчимо до найближчої будівлі аби сховатися від води. Від моєї зачіски не залишається й сліду, з мокрого волосся стікають потічки, та все це було байдуже у ту хвилину, оскільки ми почуваємося окриленими від щастя знову бути разом. Ми посміхаємося один одному, перечікуючи дощ. Потім Влад проводить мене до будинку. Хотілося ще побути з ним поруч, але ми були наскрізь мокрі й потрібно було йти терміново сушитися, аби не захворіти.

Та попередити застуду я таки не встигла й на ранок прокинулася з підвищеною температурою. Спершу набрала свого безпосереднього керівника й попередила, що не зможу вийти на роботу, оскільки захворіла. Потім вже набрала Влада, щоб поцікавитися про його самопочуття.

- Привіт, мила! – радіє моєму дзвінку Влад.

- Привіт! Як ти себе почуваєш?

- Добре, - дещо здивовано відповідає він. – Я загартований, що мені станеться. А ти як?

- А я захворіла після вчорашньої зливи, тому сьогодні за мною ввечері не заходь, бо я вдома.

- Дуже прикро. Температура висока?

- Тридцять вісім.

- Я зрозумів, Віко, тримайся там, - схвильовано промовляє Влад й кладе слухавку.

Я не сподівалася на таку коротку розмову, але з іншого боку й сил не було довго розмовляти. Через якийсь час я незчулась як задрімала з думками про те, що як добре, що хоч Влад не застудився. Розбудила мене Надя десь по обіді.

- Гей, подруго, як почуваєшся?

- Не знаю поки-що, - спросоння відповідаю я.

- А тут Влад приходив, поки ти спала, й приніс тобі різних ліків від застуди та свіжі фрукти. Ви з ним помирились все таки?

- Схоже на те…

- А мене Сашко заміж покликав, уявляєш? Ми вже й заяву подали, тому можу вже попередньо запросити вас із Владом на весілля.

- Вітаю тебе, Надійко. Де житимете?

- Сашкові батьки придбали йому окрему квартиру, там зараз іде ремонт, але до весілля я сподіваюсь якраз все закінчать.