Розділ 13. Вікторія і чорна смуга.

Синьо-сіре старече обличчя дивиться на мене з пронизливим сумом. Зморщені руки тягнуться до мене й я починаю втікати. Не в змозі спіймати мене, обличчя починає віддалятися. І ось уже воно лежить із заплющеними очима й я розумію, що воно мені досить сильно когось нагадує, когось із добре знаних та рідних мені людей…

Прокинувшись трохи спітнілою від жахливого сновидіння, я автоматично тягнуся за склянкою води, що завжди стоїть поруч на тумбочці. Та потім згадую як вчора випадково впустила її з балкону й дзвінкий грюкіт скла, що розбивалось на численні друзки, та гул автосигналізацій неабияк налякали й швидко привели мене до тями.  

Я нехотя встаю й прямую до ванної кімнати. Із дзеркала на мене дивиться розпатлане чудовисько з розмазаною косметикою по обличчі та запухлими очима й я мало не лякаюсь свого власного відображення. Швидко вмившись прохолодною водою, приводжу себе до ладу.

З кімнати лунає дзвінок мобільного телефону. Підходжу й дивлюся на екран: Влад. Чого йому ще треба після вчорашнього. Може знову вибачатиметься? Адже, це вже входить у нього в звичку: ображати, потім вибачатись. Набридло. Я вимикаю телефон й болючі спогади вчорашнього вечора знов накривають мене, зволожуючи очі. Та я більше не плакатиму й більше не пробачатиму.

Заварюю собі чай й сідаю на кухні, слухаючи місцеве ранкове радіо та спостерігаючи вуличну метушню через вікно. Відчиняю кватирку й звуки міста стають гучнішими. На вулиці уже пригріває сонечко, шелестить листя на деревах від слабкого вітерцю, десь гавкає собака, поруч рушає трамвай… Життя триває і це прекрасно, що я залишилася його частинкою і можу споглядати усе це життєве різноманіття навколо.

До кухні заходить господиня дому в домашньому халаті й дещо сонним обличчям.

- Ти уже чаюєш, Віко? А чому без нічого? На ось, пригощайся, - вона виймає на стіл цукерки, печиво та бутерброди.

- Дякую, - всміхаюся я.

Господиня заварює собі також чаю й присідає поруч.

- Тепер, коли Надя переїхала звідси, стало якось порожньо, - промовляє вона.

- Але залишилася ще я…

- Так, до речі, про це… Я планую розпочати ремонт, тому тобі, мабуть, доведеться шукати іншу квартиру. Звісно, я тебе не кваплю, але май на увазі.

- Добре, я почну шукати нове житло, - сумно відповідаю я, оскільки вже звикла до цієї оселі.

Повернувшись в кімнату, вмикаю телефон й заходжу в інтернет-мережу в пошуках нового житла. Та не встигаю я розпочати, як приходить повідомлення про те, що до мене кілька разів намагалася додзвонитися мачуха, що було дивним, оскільки ми з нею практично не спілкувалися. Я набираю її номер з відчуттям тривоги. У динаміку лунає стривожений та сумний голос:

- Віко, ти там тримайся, випий заспокійливого…

- Що сталося?

- Батько вночі помер.

- Як помер? Ви впевнені?

- Авжеж. Вже і швидка приїздила…- жінка схлипує, не в змозі більше говорити.

- Я зрозуміла. Я приїду, - розгублено кажу я й кладу слухавку.

Мене опановує страх та хвилювання, від чого серце стривожено тріпотить, немов пташка у клітці. Я стою розгублена посеред кімнати й не знаю, що мені перше робити.

- В тебе все гаразд? Виглядаєш якось дивно, - запитує мама Наді, яка якраз проходить повз й помічає мою закляклу постать крізь відчинені двері.

- Мій батько помер…

- Ой-йой, ти тільки не хвилюйся! – шоковано каже жінка. – Ходімо я тобі накрапаю валер`янки.

Я йду за нею й тремтячими руками перехиляю заспокійливу рідину.

- Мені треба їхати…

- Авжеж. І за кімнату не хвилюйся, потім вже шукатимеш нове житло, коли все вляжеться, я не поспішаю, - з розумінням відповідає господиня.

Я автоматично кладу найнеобхідніші речі у невелику дорожню сумку й присідаю на хвилинку на ліжко, все ще не вірячи, що я тепер цілковита сирота. І хоч із батьком ніколи не було близьких стосунків, та все ж було сумно і страшно залишитися зовсім одній на цьому світі. Потім відчуваю свою провину, адже давно не провідувала його й навіть не знала, що він був хворим. Тоді раптом приходить думка, що це саме я викликала смерть у нашу родину, адже вчора думала про неї й вона, мабуть, не бажаючи повертатися з порожніми руками, забрала із собою батька. Стало шкода останнього й себе разом з ним, на що миттєво зреагували сльозові залози й я відчула характерний солоний присмак на губах. Ледве заспокоївшись і просушивши обличчя серветками, я виходжу з квартири й прямую на автовокзал.

Уже на вокзалі, очікуючи на автобус, телефоную начальнику й, пояснивши ситуацію, прошу дозволу на позачергову відпустку, на яку він одразу дає погодження. Потім телефоную найближчій колезі Даші й прошу написати замість мене заяву на відпустку й підмінити в разі потреби. Владнавши всі справи з роботою, сідаю у салон й автобус рушає з місця, вкотре залишаючи галасливе місто позаду.

Моє рідне містечко, як завжди тихе й напівпорожнє у спекотний недільний день. Я вдягаю сонячні окуляри, аби не було видно моїх заплаканих очей й прямую додому. Двері квартири відчинені. В ній знаходиться мачуха та декілька жінок, які метушяться на кухні, готуючись до завтрашнього похорону та поминального обіду. В кімнаті лежить батько у чорній труні й я мимоволі вжахаюся цього видовища.