Розділ 17. Владислав і Вікторія.

Владислав.

Щоразу, коли у Вікторії починалася сесія в університеті, Влад неймовірно нервував. Купа безтурботних молодих людей чоловічої статі, в яких вирують гормони, та ці їхні святкування початку та закінчення сесії – все це створювало передумови для виникнення неоднозначних ситуацій. Вирішив піти раніше з роботи, щоб зустріти кохану й водночас показати усім іншим охочим, що ця дівчина вже зайнята, й жодному з них нічого не світить. Якийсь час нервово очікував надворі та, коли дівчина врешті вийшла, обіймаючись з іншим, у Влада миттю закипіла кров й боляче вдарила в скроні аж до потемніння в очах. Подумав, як добре, що не попередив про свій візит, й мав змогу побачити як вона поводиться за його відсутності серед того студентського товариства. Малознайомий юнак не обіймав би Віку так по-панібратськи ще й з грайливими бісиками в очах. Досить очевидно, що між ними щось є. Питання тільки в тому, що саме й як довго це триває.

Одразу не зізнавалася, потім почала виправдовуватися… Точно коханці, сумнівів не залишалося. Уявив в усіх фарбах те їхнє кохання й серце боляче стиснулося, огорнувши думки чорною безпросвітною пеленою. Єдиним бажанням було залити те горе настільки, щоб нічого не відчувати. Зайшов в один із генделиків, де зустрів якихось знайомих й почалося. Гірка рідина вже й не хотіла лізти в ту горлянку й навіть навпаки, подекуди просилася назовні, та Влад вперто ігнорував ті натяки свого організму й не зупинявся, поки йому зовсім не стало зле. Вибіг на вулицю роздягнений й одразу виблював. Обтерши обличчя холодним снігом, трішки прийшов до тями.

Влад досить рідко пив алкоголь, лише на свята та й то в помірній кількості, адже знав, що його тіло категорично не сприймає тієї отрути й усе зайве, що вип`є, просто вертається назад нестримним фонтаном. Та й зі спортом алкоголь аж ніяк не сумісний. Однак, сьогодні настільки кепсько було на душі, що просто не знав, чим ще затамувати той внутрішній біль.

Коли час перевалив за північ, подумав, що треба таки повертатися додому, адже окрім Віки, є ще мати, яка, мабуть, хвилюється вдома. Та й напитися так, як хотілося, все одно не вдавалося, й не було більше сенсу залишатися у тому шинку та дарма переводити продукти горіння. Накинув коротку дублянку й, не застібаючись, поплентався невпевненою ходою додому. Пройшовши кілька безлюдних вулиць, встелених рипучим снігом, раптом усвідомив, що йде не в тому напрямку. І хоч все було освітлене ліхтарями та неоновими вивісками, Влад не впізнавав цього району. Повернув назад. Походив по колу, втомився, в голові закружляли зірочки, присів на холодну лавку, аби не впасти. Мороз щипав за щоки, та Влад не відчував холоду. Підпер руками голову, яка здавалася свинцевою, й навколо якої продовжувало усе кружляти. Умився знову холодним снігом, не допомогло, приляг на хвильку на лавці. Не знав скільки отак пролежав, оскільки задрімав, допоки його не заштовхав хтось й силою не поставив на ноги.

- Хлопче, замерзнеш! Підводься! Де ти живеш?

Влад ледь зумів підвести повіки, не розуміючи, де він і чий голос зараз звучить у його вухах. Перед ним стояв якийсь кремезний чолов`яга, теж на підпитку, але в не настільки безнадійному стані, як він. Чоловік трусонув Влада, повторюючи запитання. Влад оглядівся й обриси будинків наче здалися йому знайомими. Тоді раптом зрозумів, що весь час був у сусідньому дворі.

- Все-все, я в порядку, мужик! Я живу поруч, дійду, - мовив Влад, вивільняючись із цупкого хвату чоловічих рук.

- Точно дійдеш? Чи допомогти?

- Ні, все гаразд, дякую.

Майже о другій ночі Влад таки дістається дому, тихенько відімкнувши двері ключами, якими попав у замкову щілину лише з п`ятого разу. Почав роззуватися в темряві й раптом почув кроки. Ввімкнулося світло, яке різко засліпило очі. То була його мати. Глянула на Влада пронизливо з болем, та жодного слова не промовила, розвернулася й пішла до своєї кімнати. Влад відчув провину.

Голова все ще йшла обертом. У квартирі було тепло й його почало знову розвозити від того тепла. Пішов до ванної й знову виблював. Потім довго грів замерзлі руки під теплою водою, тоді пішов до кімнати. Віка не рухалася. Мабуть, спить. Ліг поруч та в голові закружляло ще з більшою силою. Піднявся й тихо присів на краю ліжка, підперши важку голову.

- Все гаразд? – раптом чує тихе запитання. Отже, все таки не спить. У серці затеплилась надія, що все ж таки чекала, може й хвилювалася хоча б трохи.

- Ти спи, бо я, можливо, буду ночувати цю ніч з унітазом. Не звертай уваги.

- Навіщо ж стільки випив, що аж настільки тобі зле? Ти ж майже не п`єш, зазвичай? – чує дурне запитання. Сама ж знає причину й вдає із себе саму невинність, ще й дорікає.

- Не кажи нічого зараз, будь ласка, бо мені і так погано, - ледь промовляє Влад, знову відчуваючи нудоту.

Довелося знову повертатися до ванної кімнати, хоч сил вже й не було. Лише під ранок відчув слабке полегшення й, лігши у вітальні на дивані, нарешті віддався в обійми рятівного сну.

Вікторія.

Жодного разу мені ще не доводилося бачити Влада у такому жахливому стані. Це, з одного боку, здивувало, а з іншого, мені було відверто його шкода. Прокинувшись вранці, відчула слабкість. Давалася взнаки важка недоспана ніч. Та я все ж змогла себе осилити й зібратися до університету, адже сьогодні починалися перші заліки. Влад спить у вітальні й, намагаючись не розбудити його, я тихо зачиняю двері та швидко прямую назустріч знанням.