Розділ 20. Вікторія та понівечені надії.

Наступного дня після одруження ми йдемо до ресторану, аби розділити нашу радість із друзями. Заклад радує своєю затишною атмосферою, сучасним інтер`єром та м`яким світлом, а також чудовою живою музикою. Ми приймаємо щирі вітання від Сашка з Надею, а також від Тимофія, що прийшов із якоюсь кралею. Замовляємо різні напої та страви й вкотре відкорковуємо пляшки зі спиртними напоями.

- Ну, за вас, друзі! – вигукує першим Сашко, широко посміхаючись. – Радий, що ви також нарешті приєдналися до клану сімейних людей. Й пам`ятаю, що у день нашого з Надею весілля Влад накаркав нам швидкого поповнення в родині. Тож повертаючи борг, бажаю і вам того ж самого, аби й ви не нудьгували разом із нами!

- Дякую, друже, але нам ще зарано, - сміється у відповідь Влад, цокаючись келихом із присутніми за столом.

- Ну, це вже як вийде, старий! Коли дитина приходить у цей світ, вона не питає своїх тата й маму чи готові вони бути батьками чи ні, - не вгамовується Сашко.

- Віці ще довчитися потрібно та й для себе хочеться пожити, помандрувати, світ побачити, - продовжує наполягати Влад.

- Хлопці, припиніть сперечатися! Врешті, це ж не вам народжувати! – втручається Надя. – І ти, Сашо, вгамуйся, вони самі собі вирішать, коли і що їм робити. Вони ж щойно тільки одружилися, дай їм звикнути й насолодитися одне одним.

- Та без питань! Давайте, тоді вип`ємо за шалену любов!

Знову дзвенять келихи й чарки, стукотять ножі й виделки. Влад ще продовжує про щось сперечатися із Сашком, з апетитом прожовуючи м`ясо, приготоване на грилі. Надя з дівчиною Тимофія йдуть до дамської кімнати. Я ж залишаюся у глибокому сум`ятті після почутих розмов й замислююся про те, що Влад, вочевидь, не готовий ще бути батьком й це велика помилка, що ми досі про це не поговорили й, можливо, після вчорашньої ночі вже запізно для такої розмови. Я важко зітхаю й ковтаю кілька ковтків червоного вина, аби розслабитися. Із задуми мене вириває тихий голос Тимофія, що сидить поруч.

- Не думав я, що у вас все зайде так далеко, - каже він. – Гадав, що ви швидко розійдетеся й у мене ще будуть шанси. Влад, звісно, мій друг, але він буває дивним й занадто вибуховим, тому раптом у вас все ж таки не зростеться, зателефонуй. Ти завжди подобалася мені. Ще тоді, коли ви із Владом вперше прийшли до мене в гості й були ледве знайомі між собою, я пропонував йому здорову конкуренцію, аби ти сама могла обрати, але він був таким впертим й одразу привласнив усе собі.

Тимофій усміхається й, підморгуючи, крадькома просовує мені до рук серветку, на якій написано його мобільний номер. Від несподіванки я навіть не знайшлася, що відповісти йому, проте серветку швидко ховаю у сумочку, аби не помітив Влад, й збираюся при першій же нагоді викинути її у сміття.

- Владе, ти не проти, якщо я запрошу твою молоду дружину на танець? Ти ж ревнувати не будеш, ми ж з тобою друзяки? – раптом запитує Тимофій, зачувши повільну мелодію.

- Ну, якщо вона сама не проти, то будь ласка, - трохи здивовано відповідає Влад.

Я почуваюсь незручно та все ж йду за Тимофієм й ми починаємо повільно кружляти під меланхолічну пісню про нещасливе кохання. Навіть на підборах я дістаю лише до грудей хлопця й він дивиться на мене зверху грайливим поглядом, який промовисто говорить сам за себе.

- Навіщо це все? – не витримую я. – Адже я тепер заміжня, а Влад твій товариш!

- Це просто танок, Вікторіє, всього лише танок…- загадково відповідає Тимофій, відкидаючи своє темне волосся з лоба.

- А твоя дівчина не проти такого танку?

- Ми нещодавно познайомилися. Нічого серйозного. Та й коли ще у мене буде така нагода потанцювати з тобою.

Я напружено дотанцьовую той танець, не зустрічаючись з його поглядом, й втішаючись тим, що його очі далеко від рівня моїх очей. Коли ж закінчується музика, швидко втікаю до вбиральні, аби він не проводив мене до столу, голублячи мої пальці, як він це робив протягом усього танцю. Дивлячись у дзеркало, поправляю макіяж й намагаюся опанувати себе. Аби тільки Влад не подумав нічого поганого. Та й Тимофій теж мені: прийшов із дівчиною, а мені бісики пускає, та ще у другий день мого весілля, можна сказати. Виходжу з вбиральні й у вузькому коридорі натикаюся на якогось добряче п`яного кремезного чоловіка, якого мало не тріснула дверима.

- Вау, що поробляє тут справжня француженка? Як вас звати, пані? – каже мені він, загородивши шлях рукою.

- Це неважливо, - байдуже відповідаю й намагаюся обійти з іншого боку, дивуючись своїй несподіваній популярності цього вечора.

- Для мене важливо. Може, я хочу провести вас додому, - проваджує далі той п`яний відвідувач.

- У мене вже є проводжаючий, вибачте, - я різко забираю його руку й прямую до зали. Назустріч мені іде Влад.

- Куди ти зникла? Все гаразд? – питає, підозріло поглядаючи на незнайомця. – Він чіплявся до тебе?

- Ні, все гаразд, Владе. Ходімо краще потанцюємо.

Я посміхаюся йому, обіймаючи, й ми поринаємо у юрбу танцівників. Рухаємося, вловлюючи ритм, вслухаючись у кожний звук мелодії. Я намагаюсь відкинути усі зайві думки, адже це моє весілля і ніхто не зіпсує мого свята. Неонові промені ковзають тілами, що колихаються, мов човни на хвилях, зіштовхуючись одні з одними. На якусь мить ми розчиняємося у тій юрбі, але потім я згадую за свою подругу, якої єдиної не видно серед юрби танцівників. Тоді я помічаю, що Надя сидить на самоті за нашим столиком й я повертаюсь до неї, аби вона не нудьгувала.