Розділ 21. Владислав та Вікторія.

Владислав.

Грюкіт дверей відлунює у вухах різким ударом об барабанні перетинки. Влад охоплює голову руками й сповзає на підлогу. Кров голосно гупає у скронях й хлопець зі злістю вдаряє кулаком об стіну, від чого одразу болісно ниють кісточки на руці й проступають крапельки крові через роздряпану шкіру.

- Що сталося? – перелякано запитує Ольга Петрівна, яка обережно увійшла до кухні в одній лише нічній сорочці. – Де Віка?

- Мамо, не чіпай мене, прошу! – гаркає Влад, опустивши голову на схрещені лікті.

- Оце так відсвяткували! Вмієте ж ви зіпсувати собі й мені життя! Сину, ти мусиш повернути її! – схвильовано каже мама Влада.

- Нічого я нікому не мушу!

- Не будь такий впертий та гордий! Подумай про те, що вона геть одна серед ночі у тому великому місті й у неї тут немає жодної рідної душі, окрім нас! Поверни її, якщо дійсно любиш!

Якусь мить Влад дивиться на матір, тоді, зціпивши зуби, хапає куртку й вибігає на вулицю, теж грюкаючи дверима. Бідолашні двері ледь витримують сьогоднішнє емоційне напруження й, невдоволено обсипаючи штукатурку навкруг себе, жалібно поскрипують у відповідь.

На вулиці холодно, темно та порожньо. Влад кидається по черзі в різні боки, але Віки не видно. Блукає сусідніми вулицями, намагається набрати її номер телефону, та усе марно. Його охоплює хвилювання. В безвиході сідає у дворі на холодну дитячу карусель й, злегка гойдаючись, міркує, куди ж могла піти дівчина. Й раптом Владу сяйнула здогадка, від якої тьмариться в очах й серце починає калатати сильніше за барабанний дріб. «Який же бовдур! – подумки каже, - Ходжу, шукаю, мерзну, а вона в цей час у НЬОГО гріється! Ну, звісно! Куди ж їй ще йти? І я сам ще й штовхнув її в оті чужі обійми зі своїми теоріями телегонії! А Тимоха, виявляється, козел, не очікував такого від нього, та він ще своє неодмінно отримає». Влад злісно стискає кулаки майже до болю й розлютований повертається додому.

- Не знайшов? – розчаровано запитує мати.

- Ні! Сама прийде, якщо совість дозволить! – відрубує, вдаючи байдужість, хоча в самого кішки шкребуть на душі, повільно роздряпуючи захисну оболонку й утворюючи глибоку і чорну діру.

Ольга Петрівна дивиться на сина, намагаючись зрозуміти його, а тоді, ледь не плачучи, повертається до своєї кімнати. Влад сідає за стіл й наливає собі оковитої, намагаючись не думати про те, що робить в цю хвилину Віка з його колишнім другом. Якийсь час він вариться у своїх думках, а тоді непомітно засинає, просто схиливши голову на лікті, що лежали на кухонному столі.

Раптово прокинувшись вранці, Влад розуміє, що дружини досі немає й серце ладне вибухнути від болю та відчаю. Та через хвилину на зміну відчаю приходить злість та ненависть й він поспіхом викидає жіночий одяг із шафи, запихаючи все у валізу. Роздратований, невиспаний та голодний він іде на роботу, знову грюкаючи дверима, які уже болісно волають та стогнуть у відповідь.

- Здоров! Як пройшло чергування? Директор на місці? – вітається з хлопцями рукостисканнями.

- Немає й, кажуть, сьогодні не буде.

- Це добре. Піду покемарю в побутовці, бо майже не спав цієї ночі. Раптом-що, розбудите, - каже Влад. Його очі почервонілі й повіки ледь тримаються, аби не заплющитись та остаточно не склеїтись.

- Що молода дружина спати не давала вночі? – сміються хлопці, та Влад на те не реагує й іде в побутову кімнату, аби, вимкнувши свідомість, кинути кудись втомлене тіло.

Після закінчення робочої зміни вирішує навідати без попередження свого старого приятеля Тимофія, при думці про якого миттєво стискаються кулаки.

Вікторія.

Прокидаюсь я від шуму та болю у всьому тілі. Розплющую очі й бачу пожвавлення людського потоку та калатання різноманітних валіз об підлогу. Чую дзвінкий голос диспетчера, що оголошує швидке прибуття потягу. Від незручного та твердого сидіння усе затерпло й я заледве можу встати, потираючи ноги та шию. Обводжу очима залу очікування й помічаю на собі пронизливий погляд немолодої жінки циганської зовнішності.

- Чи ти вислухаєш мене? Скажу усю правду тобі, – починає промовляти вона, не зводячи з мене чорних очей. – Любить тебе русявий чоловік, але щоб все у вас було добре, маєш дати мені скільки не жалкуєш задля свого щастя, а я помолюсь за тебе.

Мені стає дещо моторошно від її голосу, до того ж я відчуваю, що трохи промерзла. Схоплююсь з місця й поспішаю якнайшвидше звідти геть, вчуваючи навздогін невдоволене циганське бурмотіння. Купуючи на виході гарячу каву в паперовій склянці, приходжу нарешті до тями й остаточно залишаю залізничний вокзал. Сідаю на найближче маршрутне таксі й прямую через усе місто до свого непривітного помешкання.

Дійшовши дому й знайшовши ключі у сумці, тихенько відмикаю двері й заходжу до квартири. На порозі мене зустрічає валіза з моїми речами та записка від Влада: «Повертайся до того, у кого ночувала цю ніч!». Несподівано. На моєму обличчі з`являється гірка посмішка й випадково в око впадає зіжмакана серветка, що валяється на підлозі. Підіймаю її й набираю номер. Довгі гудки й жодної відповіді. Я розчаровано ховаю телефон, але він раптом грає вхідною мелодією і я квапливо беру слухавку.

- Тимофію, привіт! – кажу й чую у відповідь здивовану паузу.