Розділ 23. Вікторія і не зовсім свято.

Ранок перших весняних днів. У повітрі ще холодно, але птахи уже потрохи підспівують, сповіщаючи природу про початок пори відродження. Сонце з цікавістю зазирає у вікно багатоповерхівки, підглядаючи за нами, та картина виглядає геть невтішно. У наших відносинах із Владом суцільна осінь й от-от почне опадати уже прив`яле листя. Зранку Влад здебільшого спить й я мовчки залишаю його, йдучи на роботу. Ввечері він засиджується допізна біля комп`ютера або біля телевізора й ми майже не розмовляємо. Чоловік остаточно переселився на диван у вітальню й я раділа лише з одного, що цієї повільної смерті нашого шлюбу не спостерігає Ольга Петрівна. Таки вона вчасно поїхала з дому. І хоч, звісно, вона часом телефонувала, аби дізнатися як у нас справи, та Влад весь час запевняв її, що у нас все гаразд, аби не хвилювати.

Ввечері я вже зовсім не поспішаю додому, адже окрім брудного посуду та хатніх клопотів, мене більше нічого не очікує. Тому я роблю чималий гак через парк Дружби народів, аби помилуватися на Вишенське озеро, адже спокійна водяна гладінь завжди заспокоює. Спостерігаю поодиноких людей на спортивних майданчиках та на алеях вздовж озера й згадую як вперше приїхала у це місто. Тоді усе здавалося таким великим та гамірним, чужим та непривітним. Нині ж, проживши тут майже чотири роки, я вже набагато краще орієнтуюся на вулицях міста й вже достатньо звикла до міського галасу та постійної багатолюдності навколо. Однак, це місто чомусь так і не стало для мене затишним та рідним, хоч і було досить гарним та різноманітним й містило у собі все, що потрібно для комфортного та щасливого проживання. Можливо, дійсно, не має значення, де ти проживаєш: у великому сучасному та комфортному місті чи в невеличкому мальовничому селі без сучасних зручностей. Головне, хто тебе оточує й хто очікує на тебе вдома. Дім, там де серце, хоч це і не мої слова, та я була з ними згідна. Моє ж серце нині загубилося й, немов безхатченко, уже давно не може знайти дому.

Повільно підіймаюся ліфтом й заходжу до квартири. Влад, на диво, не сидить біля телевізора чи біля комп`ютера, а очікує на мене на кухні з оглядом на вхідні двері.

- І де ж ти так довго вешталася? Знайшла вже мені заміну? – Влад свердлить мене поглядом, його щелепи міцно стиснуті.

- А тобі хіба не байдуже? Ти ж останнім часом взагалі мене не помічаєш й не розмовляєш зі мною. Ти з головою поринув у свої переживання та комплекси, а про мої страждання навіть й не думаєш, - втомлено відповідаю.

Влад встає зі стільця й повільно підходить. Тоді невдоволено кидає мені невелику жменю купюр.

- Ось, я трохи заробив сьогодні, прийшов втомлений й розраховував бодай на якусь вечерю від дружини! Та дружина чомусь не тримається дому!

Я мовчки переступаю розкидані на підлозі гроші й тихо додаю:

- Ти так нічого і не зрозумів. Мені непотрібні твої гроші, мені вистачає й власної зарплатні, до того ж я здала в оренду свою квартиру в рідному містечку. А ти якщо щось заробив, то оплати комуналку. Це ж твоя квартира!

- Ще нещодавно вона була нашою…- сумно промовляє Влад.

- Ти сам усе робиш для того, щоб НАС не існувало…

Не дивлячись на втому, я йду на кухню й готую якусь простеньку вечерю нашвидкуруч, тоді, як завжди, зачиняюся в кімнаті, готуючись до самотнього сну. Крізь зачинені двері чую як калатають тарілки та ложки. Влад вечеряє й навіть миє після себе посуд, що неабияк дивує.

Крізь вікно падає місячне світло мені на обличчя й, міцно заплющивши очі, я відчайдушно намагаюсь заснути. Несподівано рипають двері й я завмираю в подиві та очікуванні невідомості. Якийсь час Влад нерішуче тупцює поруч із ліжком, дивлячись на моє обличчя. Я напружено вдаю, що сплю. Врешті він наважується й лягає поруч, злегка обіймаючи мене. Я розвертаюся до нього й нас обпалює гаряче дихання один одного.

- Дякую за вечерю, - тихо шепоче Влад.

- Дякую, що помив посуд, - відповідаю, ледь усміхаючись у напівтемряві ночі.

- Дякую, що терпиш мене, - знову промовляє Влад, торкаючись моїх плечей й ніжно проводячи долонею вниз аж до зап`ястка, обережно переходячи на стегна.

Моїм тілом пробігає табун мурах від його несподіваних дотиків. Все ж таки довге утримання давалося взнаки й я раптово впиваюсь у його вуста, не в змозі більше стримувати свого бажання. Влад був також дуже зголоднілим за коханням й ми накидаємося один на одного, немов дикі звірі у шлюбний період, палко обціловуючи один одного.

- Я так сумувала…

- Я теж, - хрипить у відповідь Влад, даруючи насолоду своїми стрімкими рухами та усюдисущими міцними долонями.

Трішки відпочивши, ми шалено кохаємося знову й лише тоді глибоко і міцно засинаємо поруч.

Прокинувшись вранці, я все ще не розумію, що то за шаленство відбулося з нами вночі: чи то всього лиш сплеск на фізіологічному рівні чи в наші відносини дійсно повертається весна. Влад ще спить й я обережно цілую його в щічку. Він починає прокидатись.

- Котра година? – крізь дрімоту питає.

- Майже сьома…

Влад жартівливо стогне, не бажаючи вставати, тоді різко підхоплюється на ноги.

- Я не казав тобі, що сьогодні йду влаштовуватись на роботу? – гордо промовляє чоловік.

- Ні, - дивуюся новинам. – Що за робота?