Розділ 27. Вікторія та Владислав.

Вікторія.

Минув місяць, відколи Влад поїхав працювати на чужині. Телефонував він рідко, розмова тривала недовго й загалом зводилася до взаємного «Як справи? Й чи все гаразд?». Тему почуттів та нашого майбутнього піднімати жоден з нас не наважувався, та й не телефонна це розмова. Тому ми обоє занурилися в такий собі стан очікування нашої подальшої долі, а наші відносини перейшли у стадію справжнісінького анабіозу. Хоча Влад, мабуть, увесь цей час планував розлучення й подумки добирав відповідні слова. Я ж, розуміючи це, намагалася звикнути до цієї думки та внутрішньо змиритися з таким станом речей, хоч це й було непросто.

На мене тиснула глибока самотність та безвихідь й на роботі я, здебільшого, була сумною. Розуміла, що потрібно шукати нове житло, та весь час відтягувала з цим, запевняючи себе, що ще є час. А може крихта надії на якесь диво все ще теплилась десь у затінках мого серця й тому я не наважувалася зробити рішучий крок. Хоча, мабуть, я просто боялася змін, адже не була впевнена, що вони будуть на краще. Мене чекала невідомість й думки про усе це не давали мені можливості насолоджуватися спокійним сном, який останнім часом перетворився на поверхневий та уривчастий. Тому, повертаючись із роботи, я мала лише одне бажання: заснути, не думаючи.

В офісі Даша часом допитувала мене про особисті справи та я стала неговіркою й подруга не знала, що й думати. Я занурювалася з головою у роботу й навіть, коли бували вільні хвилини, я вдавала сильну зайнятість, аби ніхто не чіплявся до мене з розмовами.

Наближалася обідня перерва, але я, як завжди, була в роботі. Копирсаючись в паперах, відчуваю погляд Даші, яка невпевнено запитує:

- Ти йдеш на обід?

- Пізніше. Ти йди, - не підіймаючи погляду, відповідаю їй.

Вона скрушно зітхає й іде геть, та через три хвилини телефонує мені на мобільний. Я дратуюсь від її настирливості й намагаюся не зважати на мелодію вхідного дзвінку. Та вона телефонує знову й я врешті здаюся, підіймаючи слухавку.

- Віко, до тебе тут прийшли! Спускайся негайно!

- Хто? – у подиві намагаюся дізнатися я, але вона вже вимикається, й мені нічого не залишається, як вийти й особисто глянути, що то за несподіваний відвідувач очікує на мене.

Спускаюся сходами, відчуваючи легке хвилювання. Виходжу з офісу й бачу біля входу в будівлю лікаря Романа, який, як завжди, широко усміхається.

- Як ви дізналися, де я працюю? – здивовано питаю.

- По-перше, доброго дня, - незворушно відповідає Роман, - по-друге, я ж оформляв тобі лікарняний раніше, запам`ятав місце роботи. У мене зараз відпустка, я тут проходив повз у справах й згадав про тебе. Ти ж мені так і не зателефонувала! Твоя мила колега Даша люб`язно повідомила, що зараз якраз обідня перерва, тому запрошую пообідати разом.

- Якось це несподівано…

- Це всього лише обід. Чи може чоловік уже повернувся й боїшся, що побачить?

- Ні, ще не повернувся.

- Тож які проблеми, аби просто пообідати зі знайомим лікарем?

- Мабуть, проблем немає, - погоджуюся я з його логічними доводами й нарешті посміхаюсь.

Ми йдемо у найближче кафе й Роман замовляє кілька страв та по бокалу червоного вина.

- Я не питиму вино, я ж на роботі, - обурююся я його замовленню.

- Це всього лише один бокал. Це навіть корисно для здоров`я. Вважай, що лікар прописав, - Роман наполегливо тицяє мені бокал у руки й сам підіймає «за зустріч».

Намагаючись бути ввічливою, теж перехиляю той напій й нам нарешті приносять деякі страви з нашого замовлення.

- Віко, дай мені номер свого мобільного, бо я бачу, що ще довго чекатиму, поки ти зателефонуєш мені першою, - каже Роман, готуючись записувати.

- Я не думаю, що це хороша ідея…

- Не бійся, я не телефонуватиму, коли повернеться твій чоловік. Я не збираюся створювати тобі проблем, я все розумію, - він пронизливо дивиться на мене, немов гіпнотизуючи, й мені раптом стає цікаво, як то цілувати чоловіка з такими козацькими вусами.

Я червонію від власних думок, але все ж повідомляю йому свого номера, сама не знаючи навіщо. Мабуть, довга самотність та невизначене майбутнє дається взнаки. Інакше я не могла пояснити ту несподівану появу думок про іншого чоловіка. Ми розмовляємо на різні теми й по закінченню обіду я повертаюся на робоче місце.

- Хто б то не був, але після зустрічі з ним ти виглядаєш значно веселіше, - помічає мій стан Даша й я ніяковію від її слів.

- Це зовсім не те, що ти думаєш. Просто знайомий, - виправдовуюся я банальними словами, які ще більше підтверджують підозри подруги.

Я розумію, що краще мовчати й знову занурююсь у роботу, роблячи заклопотаний вираз обличчя й вправно клацаючи по клавіатурі комп`ютера.

Додому прямую неспішно, адже літо якраз у розпалі й після прохолоди кондиціонера хочеться нагрітися у літньому теплі. Тому я зазираю до парку Дружби народів й прогулююся алеями, поглядаючи на телефон та підсвідомо очікуючи дзвінка від лікаря Романа. Та він мовчить й задля розради я купую собі велике морозиво, повільно смакуючи його солодкою прохолодою. Повертаючись додому, розмірковую над тим, чому той лікар так засів у мене в голові. Можливо, я чіпляюся за нього, немов за соломинку, яка допоможе мені пережити самотність та ймовірне майбутнє розлучення. А можливо він мої ліки від залежного кохання й зустріч із цим лікарем невипадкова, а його професія напрочуд символічна.