Кохання (не) досить

Розділ 31. Вікторія. Осмислення.

Вже майже годину вдивляюся у монітор комп`ютера, робота не рушиться з місця. Байдуже роздивляюся робочі папери та клацаю стиплером. Назустріч цокотить Даша, виляючи стегнами, й схиляється над моїм столом.

- Ну, що там? Як у вас із Сергієм? – змовницьки шепоче запитання, кліпаючи добряче нафарбованими зацікавленими очима.

- Не знаю… Наче й нічого, але серце не танцює, - задумливо відповідаю.

- То може воно й на краще? Для сімейного життя любов має бути спокійною. Хіба твоє серце не достатньо натанцювалося з колишнім? Дострибалося мало не до інфаркту.

- Може й так…

- А Сергій, між іншим, розповідав моєму, що ти йому дуже сподобалася. Тому викидай уже із голови того Влада й починай нарешті нове нормальне життя.

Я мовчу у сумній задумі, крутячи в руках телефон. Даша вивчає мене поглядом, потім розчаровано зітхає й повертається до свого робочого місця. Я повільно підводжусь й виходжу до коридору. Набравши повітря в легені, натискаю номер Влада. Довгі гудки додають хвилювання, та потім все ж таки лунає його до болю знайомий голос.

- Я була вчора на набережній, а ти виявляється чекав на ковзанці… - невпевнено починаю розмову.

- Так, по-дурному вийшло, не зрозуміли, не відчули один одного… Та можливо це й на краще, недарма ж кажуть, що двічі в одну річку не зайдеш. Ти тепер з іншим?

- Ми нещодавно познайомилися, між нами нічого не має.

- Це справа часу. Якщо ти вважаєш, що він гідна людина й зробить тебе щасливою, то я не проти, бо вважаю, що ти заслуговуєш на щастя, - сумно промовляє Влад, а я поволі ковтаю грудку розчарування.

- А як же ти? – ледь чутно питаю.

- За мене не переймайся, Віко. Влаштовуй своє життя, бо я навряд чи годжуся на роль ідеального чоловіка. Я думав, що я змінився, але коли побачив тебе вчора з іншим, знову гнів засліпив мене й мені знову згадалося усе наше минуле й я зрозумів, що просто не зможу. Я не хочу більше псувати тобі життя.

- Ми можемо інколи спілкуватися?

- Так, мабуть. Чому б ні?..

- Щасти тобі! – щиро бажаю.

- І тобі…

Я повертаюся до кабінету з двояким відчуттям. Розумію, що Влад має рацію, але на душі надзвичайно сумно.

- Все гаразд? – запитує Даша, спостерігаючи моє збентежене обличчя.

- Так, - невизначено знизую плечами.

Я намагаюся зануритися у роботу, але це мені так і не вдається. Ближче до вечора телефонує Сергій й пропонує прогулянку парком. Настрою нема, але розумію, що краще якось відволіктися від сумних думок, тому погоджуюсь. Змінюю елегантний діловий стиль на вільний та спортивний й виходжу з квартири. Біля будинку на мене чекає Сергій з двома велосипедами й я мимоволі посміхаюсь, впевнюючись, що з одягом не прогадала. Ми сідаємо на тих залізних коней й прямуємо до парку. Весняне тепло гріє нам у спини, тихий вітер куйовдить волосся, очі милує дзеркальна вода. Сергій посміхається, дивлячись на мене. І нехай серце не танцює у шаленому гопаку, але поволі закручується у ніжний та повільний вальс. Тому я посміхаюся у відповідь й ми довго крутимо педалі мальовничими алеями парку. Втомившись, зупиняємося біля Вишенського озера й сідаємо на лавку відпочити. Сергій дістає два шоколадних батончики й один протягує мені. Ми смакуємо ті солодощі, вдивляючись у навколишні краєвиди, Сергій розповідає якийсь анекдот, злегка обіймаючи мене, й так виглядає спокій. Спокійне життєве море, в якому нарешті не штормить. І це, мабуть, саме той сприятливий момент, аби, переродившись із болю та страждань, пуститися у вільне плавання назустріч долі.

Повертаємося за сутінків. Сергій проводжає мене до самого під`їзду. Я повертаю йому велосипед, ноги незвично втомлені й палають.

- Дякую за корисну прогулянку, - кажу, прощаючись.

- Може запросиш? – з надією запитує Сергій.

- Не сьогодні…

- Вибач, вирішив ризикнути, хоч і обіцяв не поспішати, - виправдовується з усмішкою хлопець.

- Бувай! – я посміхаюся у відповідь й заходжу до під`їзду, відчуваючи на собі його погляд.

Життя стало неспішним. Час неначе сповільнився, його стало забагато для мене однієї. Потрібно було знайти якесь заняття, аби розбавити своє розмірене життя сміливими барвами. Тож у найближчий вихідний день, який видався напрочуд сонячним, я гуляю містом й зовсім несподівано мою увагу привертає яскрава вивіска. Заходжу всередину й мене одразу зустрічає приваблива дівчина у спортивному одязі.

- Доброго дня! Ви у нас вперше? – цікавиться з усмішкою.

- Так, - трохи розгублено відповідаю.

- Можу запропонувати вам безкоштовне перше заняття, надалі можете придбати безлімітний місячний абонемент або ж оплачувати окремі погодинні заняття. Якщо вам потрібен тренер, то це коштуватиме трохи дорожче. Проходьте, будь ласка!

- Дякую.

Я проходжу до зали, де завзято дзвенять залізні тренажери та спортивне знаряддя. Всюди захекані люди у спортивному одязі різної статури та віку. Дівчина-адміністратор гукає низенького тренера й той теж з не менш привітною посмішкою підходить до мене, оцінюючи фронт роботи. Я не планувала відвідувати фітнес-центр, але на мені вільні брюки, тож для першого разу згодиться. Тренер показує мені декілька вправ на тренажерах, але це виявляється важче, ніж я думала. Та я відчуваю бадьорість і про себе вирішую, що це не останній мій візит сюди. Адже окрім очевидної користі для здоров`я та зовнішнього вигляду, я відчула себе ближче до Влада, розділивши з ним хоча б щось у цьому житті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше