Кохання по-дорослому

Глава 2

 У той час, поки Яна з Ігорем каталися на ковзанах, інший Ігор зайшов у кабінет викладача.
  Ігор
Все одно, що пізно. Мені потрібно здати курсову. А так, як кабінет відчинений, я швидко покладу її і вийду.
Ось і стол. Але стоп, що це? Валентинка? Цікаво, цікаво. Певно, від якоїсь закоханої студентки. 
Але, відкривши її, я зрозумів, що валентинка була для мене. Це приємно, але... Краще я залишу валентинку тут і нікому нічого не скажу.
Яна
Що б не було, але побачення вчора було чудовим. Давно я так не веселилася! Сподіваюся, тепер я отримаю назад свою валентинку.
Чорт, я знову запізнююся! Скільки разів казала собі, вставай раніше! Але ні, тепер я маю бігти! 
- Ай!
Я в когось врізалася. Це був Ігор. Той самий хлопець, що мені давно подобається. Я на мить втратила дар мови, але швидко прийшла до тями.
- Привіт. Вибач, будь ласка, я ненавмисно. Просто запізнююся.
- Нічого, все нормально. Біжи, а то правда запізнишся. - Ігор якось дивно подивився на мене.
- Добре, бувай.
Цікаво, чому він на мене так дивився? Я щось не так зробила? Треба буде потім спитати.
Перед наступною парою я вирішила перекусити. Сівши за стіл, я помітила на собі дивний погляд Ігоря. Чому ж він на мене так дивиться? Невже він якось дізнався про валентинку?
І так було весь день. Його постійні дивні погляди і постійне перебування біля мене. Якби це було в будь-який інший день, я б стрибала від щастя, але сьогодні… Це занадто дивно.
Після пари я зайшла до Ігоря Борисовича.
- Заходь, Яно. - Він сидів за столом. - Я знаю, за чим ти прийшла. Я не віддам тобі валентинку.
- Але.. чому? Я ж виконала ваше бажання.
- По перше, твоє. Ми досі на ти. По друге, я ж не обіцяв. 
- Гаразд. - У мене з'явилася одна думка. - Тоді давай так: я виконаю ще одне твоє бажання, але ти точно віддаєш мені валентинку.
Викладач посміхнувся.
- Ти впевнена?
- Так. У мене немає іншого виходу. Просто так ти мені валентинку все одно не віддаш.
- Домовилися. Тоді моє бажання бути ідентичним попередньому.
- Ні. - Я покачала головою. - Я не хочу ще одне побачення.
- Це моє бажання. До того ж, зізнайся собі, тобі сподобалося. 
Я зніяковіла.
- Ось бачиш. Я був правий. Сьогодні о шостій вечора. Біля твого під'їзду. І вдягнися тепліше, буде нова пригода. - Ігор з посмішкою подивився на годинник. - Тобі пора. Наступна пара через 5 хвилин. Не варто запізнюватися
- Так , звичайно.
Я майже вибігла з кабінету. Хто б міг сказати, що так станеться? Ще позавчора я і подумати не могла, що буду майже добровільно йти на побачення зі своїм викладачем. Головне, щоб ніхто не дізнався...
Вдома я вирішила ще до побачення поговорити з Лілею. Вона погано себе почувала, тому сьогодні в університеті її не було. 
- Ти серйозно? Ще одне побачення? - Ліля, схоже, зовсім не розділяла моїх думок. - Нащо ти погодилася на це?
- У мене немає іншого виходу. Ти ж знаєш, що буде, якщо хтось дізнається.
- Так, знаю… Але після ти подзвониш мені і все розповіси!
- Домовилися.
 Поговоривши з подругою, я почала збиратися. Вдягнувшись так само, як і вчора, я замкнула двері і вийшла з під'їзду. 
Ігоря не було. Напевне, затримується. Нічого, я почекаю.
Раптом з-за повороту вийшов чоловік у капюшоні і підійшов до мене.
- Закурити не буде?
- Не курю.
Я відійшла трохи, але він схопив мене за руку.
- Ні, ти нікуди не підеш. Ти мені сподобалася, ходімо зі мною.
- Я нікуди не піду! Я чекаю на свого супутника!
- Але його немає. Тому...
Чоловік притиснув мене до стіни і закрив рот рукою. Я не могла покликати на допомогу, тому мовчки приготувалася до чого завгодно, аж раптом…
- Відпусти її.
Це був Ігор. Але чоловік, схоже, не збирався відпускати мене.
- Я повторюю: відпусти її.
Грабіжник глузливо посміхнувся.
- Навіщо? Вона мені сподобалася. Я хочу погратися з нею.
- Не хочеш по хорошому? Буде по поганому.
Ігор накинувся на грабіжника. Щойно хватка ослабла, я відскочила в сторону. Чоловік зчепилися у бою. Ігор перемагав. Я і не думала, що він так гарно б'ється! Так, стоп! Про що я думаю? Тут за мене б'ються, а я стою і насолоджуюся. Як же допомогти?
Поряд зі мною лежав камінь. Недовго думаючи, я схопила його і вдарила по голові грабіжника. Він захитався і впав.
Ми з Ігорем десь з хвилину дивилися одне на одного, потім він підійшов до мене і обійняв.
- Ти в порядку?
- Так. А ти?
- Теж. Ходімо звідси.
Я кивнула. Ігор підійшов до машини, нахилився, щоб подивитися на стан колес. У мене загудів телефон. Дзвонила Ліля. Вибач, Лілю, потім. Поклавши телефон у карман, я почула стогін.
Піднявши голову, я побачила, що грабіжник стоїть за метр від мене, а Ігор стоїть перед ним у напівзігнутому стані.
- Ігорю... Все добре?
Ігор повернувся. Я жахнулася. Весь живіт був у ножових ранах, які сильно кровоточили. Чоловік спустився на землю, важко дихаючи.
- Ігор.. ні!
Я підбігла до нього. Закриваючи рани рукою, я випалила:
- Потерпи, я викликаю швидку!
Швидка та поліція приїхали дуже швидко, але цього часу вистачило, щоб грабіжник втік. Ігоря поклали в машину. Я хотіла поїхати з ним, але мене не пустили. Тому я дала лікарю свої контакти і попросила подзвонити мені, щойно він прийде до тями. Потім поліція допитувала мене. Я розповіла все, що знаю, але це не допомогло.
Далі мені нічого не залишалося робити, як піти додому. Зайшовши у квартиру, я сіла на диван і замислилася. Ігор врятував мені життя. Він прийняв на себе удар, захистивши мене. Двічі. І тепер він в лікарні. І, схоже, надовго.
Швидше б він прийшов до тями, щоб я могла його провідати, переконатися, що він в порядку… Стоп! Про що я? Я ж хвилююся за нього як за друга і викладача. Чи ні?

 

 

Ось і вийшли перші дві глави моєї історії) До речі, сюжет цієї книги я продумувала разом із своєю подругою)




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше