Життя...

Перша краплина впала.... 
За нею друга, третя, четверта і ще хто зна скільки... 
Починався дощ.

Піднявши очі вгору, вона глянула на небо. Сіре і похмуре. Схоже на осіннє.
Хоча зараз геть не осінь. А літо. Принаймні по календарю.

Вона обожнювала літо. Хоча б тому, що народилася в серпні. А ще, за тепле сонечко, море і кавуни.

Ммм... Кавуни... Вона їх просто обожнює. Червоні соковиті і дуже солодкі. Але обов'язково не перестиглі. Ні. Цей шматочок її щастя має хрустіти, щоб відчувати повну насолоду...
Вона аж посміхнулася згадавши про кавун, смак якого вже відчула в своєм роті..

Може б Леся, ще довго так стояла і згадувала, за що вона полюбляє спекотне літо, яке ніяк не хотіло приходити в цьому році, але...

Дощ почав набирати оберти. Ще не злива, але й не три краплини.
На серці знову стало важко, а на душі сумно. Останній тиждень геть немає настрою, а тут ще дощі день за днем. Що за рік такий?
На серці така туга, що аж вовком вити хочеться.

- Мамо... Мамо...- своїм прекрасним голосочком вириває її з думок найдорожча для неї людина, її душа і серце, частинка її самої, її прекрасний синочок Іван.
Леся обертається з посмішкою до нього. Так, ніби й не сумувала. А як інакше? Діти не мають страждати через дорослих... Звісно ж вони відчувають все, але заради нього вона швидко перемикається на гарні думки і бере його на руки.

Міцно обійнявши, бере його на руки. Того, який подарував їй цілий Всесвіт своєю появою. Того, через кого серце б'ється не дивлячись ні на що. Поруч з ним все інакше...
Він, той єдиний чоловік, який буде її любити все життя. Лише за те, що вона є. Принаймні, вона на це сподівається.

Скільки вона його чекала... Скільки плакала день і ніч, благаючи бога хоча б про одну дитину.

Вони з чоловік вже разом п'ятнадцять років. Але Іванко з'явився нещодавно. Зараз йому лише півтора рочки.

А ще три роки тому, вона кричала крізь сльози, що ніколи в неї не буде дитини; що ніхто і ніколи не назве її мамою; що їй немає заради чого жити. Вона дійсно цього боялася. А кожний новий менструальний цикл, лише все погіршував. За тихим плачем починався великий. За ним перевертання всієї кімнати і благання до бога, щоб забрав її, бо таке життя в якому немає дитини, вона не хоче, воно їй не потрібне.

В такі хвилини чоловік спочатку сердився і сварився, а коли розумів, що це не допомагає, просто мовчки сидав поруч і тримав її, слухав, а потім вони разом плакали не розуміючи чому саме з ними таке трапилося.

В цей час її рідні, мати і сестри в яких вже було по декілька дітей, поміж себе переживали, що ще трохи і Лесина психіка не витримає і вона потрапить до лікарні. До психіатричної лікарні.

Та вона про це не знала. Всі мовчали. Це вже потім їй розповіли, коли вона народила.

З'явився Іванко у жовтні. 
І з того часу вона полюбила осінь, яка зробила їй такий подарунок. З того дня почалося її справжні щасливе подружнє життя. Наповнене запахом маленького чуда, який спав в своєму ліжечку. Леся навіть переймалася через те, що він спить так багато. Але поговоривши з сестрою заспокоїлася. Їй пощастило, в неї спокійна дитина, яка спить. Так і має бути.

Споглядати за ним, як він грає, як мирно спить, носити на руках було неймовірним задоволенням.

І ось, цей найкращій її подарунок, тягне руки вперед збираючи краплини, дивиться спочатку на них, потім на неї і посміхається.
Вона потопає в його чарівній посмішці, забуваючи весь біль і незгоди.

Єдине, що мучить її і що вона не може зрозуміти, так це як жити далі?

Приблизно місяць тому вона приїхала погостити до матері. 
Доба в поїзді і вона вже в Харкові.

Коли настав час купувати білет виявилося, що на найближчі тижні його не має. Вона звісно розчарувалася, а от її чоловік....

Він озвірів. Не хотів з нею розмовляти. Навіть не вітався. І дякувала вона за це не лише обставинам, а й свекрусі, яка підбурювала чоловіка. Так. Це не вигадки. Леся сама почула, коли одного разу подзвонила, щоб поговорити з чоловіком. Якраз в цю мить її свекруха і сказала, що якби вона хотіла приїхати, то вже давно б це зробила. 
Якось так!!!

Чи треба казати, що відчувала дівчина?!

Біль... Жагучий біль, що змушував серце горіти без зупинки.
Як він так може? Невже не розуміє, що я також сумую? І це після всього, що вони пережили?! Ці і ще багато думок непокоїли її.

Вони пережили чимало.
Леся познайомилася з Ромою, коли ще навчалася у десятому класі. 
З того часу вони разом.
Він став її першим чоловіком. Він її перше кохання.

Вона завжди казала і свято вірила, що це на все життя. Навіть тоді, коли він піднімав на неї руки, коли казав такі брудні речі, які залишили шрами на все життя в її серці.

Так, життя не завжди було як у казці. Але ж вона кохала. Завжди знаходила йому виправдання. Завжди пробачала і намагалася все забути. До того ж і він її кохав.

Ні. Він не кричав про своє кохання кожен день, він був не з таких. Проте, його кохання вона відчувала. Чи просто хотіла його відчувати? Хто ж тепер скаже?

Лесини батькі не були щасливі у шлюбі. Зради, лайки і постійні ревнощі, ось що вона бачила. Вона зі старшою сестрою завжди відчували себе непотрібними батькам, хоча ті їх любили. Проте так і не змогли цього показати їм. Не пояснили, не дали приклад, яким має бути сімейне життя.

Саме через це Леся завжди вважала себе нікому не потрібною, не гарною.

Коли з'явився Рома, вона вирішила, що нарешті зустріла того, кому потрібна. Не замислюючись переїхала до нього. Вона хотіла бути щасливою, відчувати себе потрібною і коханою.

І от тепер вона не знає, кому, крім синочка, вона потрібна у цьому світі?

*****

До від'їзд лишалося декілька днів.

Леся з хлопчиком гуляла на дитячому майданчику. Вона спостерігала, як її синочок весело сміючись піднімається по драбині, щоб спуститися з гірки. Він їх обожнює і заходиться таким сміхом, що всі обертаються і самі розпливаються в посмішці. Іванко справжній красень!!!