Смерть мами. Переїзд

   Сонце припікало, незважаючи на страшні події на вуличці Космонавт.

   Кінець весни давав про себе знати...

   На вуличку приїхала швидка, поліція і пожежна. Але всі поїхали, окрім швидкої.

-Вона буде жити?- тремтячим голосом запитала я у медика екстреної допомоги.

-...Співчуваю...

-Що?! Ні! Мама не помре!

-Ми її швидко довеземо, а там побачимо. Все. Ми не гаємо часу.

-Я з нею поїду!

-Їдьте.

-Ванічка, я повідомлення тобі скину. Чекай!

   Ми приїхали у міську лікарню.

   Маму рятували...

-Розряд!

-Пульсу не має!

-Ще розряд! Швидко!

-Як пульс?

-Ні... Не стабілізувався! Не має!

-Добре! Закінчили...

   Лікар вийшов з палати, зняв з обличчя маску, похилив сумно голову, і сказав:

-Прийміть мої співчуття... Ми зробили все, що в наших силах... У вашої мами інфаркт... Серце не витримало стресу...- і пішов.

-Ні!!!

   Я бігла до дому. просто бігла...

Ледве відчинила двері, бо не могла ключем попасти в замок, зайшла в свою кімнату, кинулася на ліжко і плакала...

Через дві години сліз і нервів, я пішла у мамину кімнату...

Вдихнула її запах одягу...

-Мамо... Мамочко. Найрідніша. Єдина...- проводячи рукою по фотографії прошепотіла я.

Раптом, я замітила товстий зошит... Це був особистий щоденник мами:

<< Останнім часом, жити складно... Моя Євочка у депресії, постійно плаче, кричить...

Я не витримую...

А ще Сашка загинув- тато Євочки.

Коли ми з ним одружилися, я казала йому, щоб покинув ту професію- альпінізм... Він не послухав... Казав, що ця професія- для нього все! От і зірвався з канату, впав... Загинув... Зараз я ледве стримую сльози... Як же про це сказати Євочці? Ой... Якось пізніше... Бо зараз у неї страшенна депресія...>>

-Мамочко, то це я винна у твоїй смерті? Так, це я. Не хочу жити...- я згадала слова Вані:"Смерть не принесе нічого доброго..."

"Добре, буду жити... Треба змиритися... Буду відвідувати психолога..."

Я дістала телефон і набрала есемеску Вані:

<<Привіт.

У мене дуже погані новини...

Давай зустрінемося? Приїджай до мене.

Чекаю.>>

Дзинь- прийшла відповідь від хлопця:

<<Привіт.

Скоро буду.

Люблю:)>>

Стук, стук, стук.

-Заходь, відчинено!- крикнула я.

-Привіт ще раз. Ну як мама?- запитав Ваня розуваючись.

-Зробити каву чи чай?

-Так, будь ласка, кави з цукром.

-Добре.

-А мама як?

-Інфаркт...

-Ой! Жесть... Що тепер робитимеш?

-Жити буду далі...

-Прийми мої співчуття...

-Дякую.

-В мене є план! Ти мене любиш?

-Сильно...

-Давай разом жити?

-Я не проти... В мене всеодно квартира пуста...

-Ок. Завтра речі свої привезу. Люблю тебе, Євка! Жити не можу без тебе...

-І я тебе.

-Ходи до мене.- ми обійнялися.

-Головне тобі здати ЗНО. А ти професію обрала?

-Так. Хочу бути власницею салона краси.

-Ммм.

-Я знаю кошти треба... Але в мене вони будуть.- я не розповідала Вані про великий конверт 100000000 доларів...

-Я поможу!

-Дякую. А ви справді з Наткою розлучилися?

-Так. Бо тільки тебе кохаю!