Вулиця Каменярів. Зустріч з батьком. Переїзд у Київ

   Я замовила квитки на Київ.

   Довго думала, чи варто їхати? А може, мій батько не буде радий мене бачити? Хоча, навіть якщо так, то я повинна подивитися йому в очі. Точно, він ж не знає, що насправді його дочка- це я. Потрібно з ним якнайшвидше поговорити!

   Через шість годин у потягу, я приїхала.

Мене зустріла столиця- сонцем, теплою погодою...

Не дуже люблю цей шум на станції, усі кудись поспішають, біжать, йдуть, штовхаються, величезні черги...

Я запитала у молодої дівчини:

-Перепрошую, а не підкажете де вулиця Каменярів?

-Звісно. Я якраз туди їду. Давайте зі мною?

-Дякую, не відмовлюсь.

-А ви звідки?- запитала дівчина.

-Я зі Львова. Приїхала до рідного батька, який про мене не знає...

-Співчуваю. А вас, як звуть?

-Мене Єва, а вас?

-Ліда. О, ось і таксі, сідайте.- відчинила мені двері машини Лідія.

-Дякую.

   Ми сіли у авто, і поїхали. У Київі було так атмосферно, такий переполох... Хоча, у Львові краще- він завжди зустрічає запашною кавою, пекарнями, бруківкою...

-Може перейдемо на "ти"?- усміхненно запитала дівчина.

-Давай.- я посміхнулася у відповідь.

-А нам, ще довго їхати?

-Ні, ще хвилин десять.- відповіла Ліда.

   Нарешті, ми приїхали. Вулиця Каменярів, була побудована двадцятиповерхівками.

Видно, тут живуть заможні люди...

-Лідочко, а де тут п'ятий будинок?

-Тобі також п'ятий? Ого, який збіг.

-Так.

-Мені також, то йдемо, тобі у яку квартиру?- запитала моя нова подруга.

-У тридцять другу.

-Що?! Серйозно? Я там живу. - розсміялася Ліда.

-Стоп. Може це помилка? Мені до Степанюка Дмитра Сергійовича.

-Це мій тато.

-Серйозно?

-Так...

-Оте-то збіг. Ну то можна я зайду, мені треба з ним поговорити...

-Ну добре.

   Бім-бом, бім-бом- це Ліда натисла дзвінок.

-Йду, йду, йду. Хто там?- запитала за дверима жінка.

-Мамо, це я. Точніше ми.- відповіла Ліда.

Жінка відімкнула двері, перд нами постала постать жіночки у фартушку, замурзаному борошном, русяве волосся, блакитні очі і посмішка, а біля очей зморшки від усмішки.

-Ліда, приїхала! Рома, сестра приїхала!- виявилося, що Рома це брат Ліди, якому сімнадцять.

-Ну і що, мама!- крикнув з кімнати брат.

-Мамуль, він мені ніколи не любив...- відповіла подруга.

-Ану цить! Любить тебе він. Ой, а це що за гостя?

-Мамо, а тато вдома?

-Ні, на роботі.

-Добре, Євочко заходь.- сказала мені Ліда.

   Ми зайшли у гостинну, я сіла на диван, Ліда біля мене, а її мама на кріслі.

-Хто це, Лідо? Могла б попередити, я б пирога спекла.- зауважила мама Лідії.

-Мамуль, це... дочка тата...

-Що?!

   На ці слова прибіг брат Рома.

-Мамо, чому ти кричиш?- він глянув на мене, на Ліду, і на маму,- а це хто?

-Як? Дочка Дмитрика? Рідна?!- досі була шокована мама Ліди.

-Так. Я дочка Дмитра Сергійовича... Мою маму звати Надія Михайлівна.

-Ти Надіна дочка? Надька- моя подруга дитинства...- зауважила тітка,- я ж Ольга Степанівна. Ну й новини...

-Я вас незнаю, на жаль...

-Роздягайся, будемо пити чай, і чекати Дмитрика. А Надя, як поживає? Чому ти сама приїхала?

-Мама... померла... Інфаркт.

-Жах.- у Ольги впала чашка і розбилася.

-Мамо, обережно.- сказала Ліда.

-Як померла? Така ж молода була...

-Уже рік, як її не має...- відповіла я.

   Ми сіли за стіл, пили чай з цукерками.

-Єво, а ти звідки?- запитав Рома.

-Я зі Львова.

   Хтось відімкнув двері, це був... мій тато!

-Діти, я дома. Трохи раніше прийшов!- гукав з порога Дмитро.

-Тато, у нас гості. Твоя кровинка.- лукаво посміхнувшись сказав Рома.

-Яка ще кровинка? Ромка, ну й дурник!- тато заходить на кухню, і бачить мене,- Ой! Ти хто?

-Я ваша дочка... Єва.

-Боже! Не вірю своїм очам... 

-Тату... я твоя рідна дочка. Олександр Верченко не мій батько... Моя мама- Надія.

-Як?! Євочко, це так неочікувано...

-Вибачте, я можу піти.

-Куди? Залишайся. Моя третя кровинка...

-Дмитрику, Надя померла рік тому...- сказала Ольга.

-Земля їй пухом. Ой, це ж... Боже, скільки новин!- був шокованим тато.

-Єво, пішли погуляємо?- запитала Ліда.

-Ну давай.

-Стоп! Я з вами. Євочко, чекай я одягнуся!- сказав Ромка.

-Добре.- засміялася я.

   Ми пішли у парк. Було так гарно... Вау!

Рома взяв за руку Ліду, і вони відійши в бік і шепталися:

-Лідка, що мені робити?

-Емм, чому ти в мене питаєш?

-Я закохався в Єву!

-Ти дурак? У тебе дівчина є, і раптом у Єви хлопець є? А?

-Ну да, ти маєш рацію...

Вони підійшли до мене.

-Ну хто хоче морозива?- запитав Рома.

-Я!

-І я!- вигукнули ми з Лідою.

-Окей, зараз збігаю куплю!

   Коли Рома побіг до фургона з морозивом, Ліда запитала:

-Єво, а ти вже поступила в універ?

-Ні...

-Як? Чому?

-Я... вагітна...

-Що?!

-Блін! Я не мала казати... Не кажи нікому, будь ласка!

-Добре, але... який термін?

-Три тижні.

-А батько дитини хто?

-Самий підлий мерзотник.

-Співчуваю...

-Та дякую. Але, я аборт робити не буду!

-Ще раз співчуваю...

   Тут і повернувся Рома.

-Дєвкі, розбирайте.

-Дякуємо.- сказала я.