Глава 14

Я просто не могла порозумітися у своїх відчуттях...

У середині була нестерпна душевна біль.

Я НАКРИЧАЛА на рідного тата і Олю!

Що вони зараз про мене думають?

Що я стерва?

Навіщо я зібрала речі і пішла геть?

Я тихцем відчинила двері від їхньої квартири, зайшла, взяла свою валізу, сумочку, і швидко написала записку:

«Не шукайте мене, і не дзвоніть.

Дякую вам за все:)»

Я замкнула квартиру, і пішла.

В інтернеті знайшла дешеву однокімнатну квартиру.

-Ось тут ключі на комоді. Ліжко є. Вода гаряча є. Холодильник є. Всі умови для життя є. Дешево, і якісно.- говорила власниця квартири.

-Дякую. Ось тримайте дві тисячі на місяць. Вистачить?

-Так. До побачення. Гарного дня.

-І вам.- я замкнула квартиру, і пішла у душ.

Моя одокімнатка була досить не поганою.

Велике ліжко, письмовий стіл, нічник, телевізор, інтернет є.

Стеля не потріскана.

За таку ціну - це рай!

Настав липневий вечір. І перше липня передавало ключі для другого липня.

Вечерний свет погас.
Чуть дышит гладь воды.
Настал заветный час
Для искристой Звезды.

Она теперь горит,
Окутанная мглой,
И светом говорит
Не с Небом, а с Землей.

Мене чекало  приготування вечері.

Я посмажила яйце, налила склянку води.

Сіла за маленький стіл, вечеряла.

Після легкої вечері пішла у кімнату розкладати речі.

Одяг у шафу, взуття у комод, особист речі у шухлядку.

Розгрібаючи валізу, знайшла мамин товстий зошит...

-Ох, мамо, мамо... Як же тебе не вистачає...- сказала сама до себе.

Сховала зошит у шухляду письмового стола.

У мене розгрібання речей забрало дві години.

Я змінила постіль, поправила подушку, взяла в руки телефон, і ДВАДЦЯТЬ ТРИ пропущених від Роми.

Набрала його номер і зателефонувала.

-Ало! Якого чорта, ти слухавку не береш?- кричав Рома.

-Вибач... Просто переїхала у нову квартиру.

-Що?! Яка ще нова квартира?! Негайно повертайся до нас до дому!

-Ні, ніколи. Я посварилася з твоїми батьками, я сама можу себе убезпечити.

-Єво, це столиця! Це не тихе місто, щоб я за тебе не хвилювався.

-Рома, я давно виросла з пелюшок. Мені сімнадцять!

-Скинь адрес. Приїду, поговоримо.

-Ок. Скину есемескою.

<<Вулиця Микитенка.

Будинок 11.

Квартира 93.>>

Через двадцять хвилин приїхав хлопець.

-Привіт.- уже спокійно вимовив Рома і обійняв мене.

Я заплакала.

-Не плач, сонечко.- заспокоював мене хлопець.

-Ти також знаєш про мою... вагітність?- схлипнула я.

-Знаю... І хто батько дитини?

-Він зараз у в'язниці.

-От і добре. Йому там і місце.- Рома роздивлявся мою квартиру. Певно він розраховував побачити хрущовку з потрісканими стінами, - а тут дійсно затишно.

-Дешево і якісно.- згадала я слова власниці Валентини Дмитрівни.

-Зробиш кави?- запропонував Рома.

-Ой вибач, я забула про ввічливіть, запитати за каву...

-Та нічого.

Чайник кипів, я сиділа за столом, спершись на лікоть. Але почувши свист чайника, різко підвелася і виключила. Залила чашку кави.

-Я буду до тебе приходити! Це не обговорюється.- наполіг Рома.

-Дякую за підтримку. Будеш розповідати про Ліду?

-Так.

-Це правда, що вона у комі?

-На жаль, так.- сумно сказав хлопець,- і тебе поліція шукає, треба свідків, щодо тої аварії.

-То я дам свідчення.

-Це добре.

Цілий вечір ми мовчали, Рома допивав каву, я дивилася у вікно, де на небі помітно з'являлися зірочки...

Рома порушив мовчанку.

-А як, щодо Паші?

-Рома, не починай.

-Ну скільки ще чекати? Якщо ти не дасиш відповіді, він завтра сам до тебе прийде!

-Це зайве! Добре, я згідна.

-Чудово! Отже, завтра о другій дня у парку Перемоги? Ок?

-Добре.

-Ну то я пішов? Бо до Ліди ще хотів зайти.

-Йди. Тільки можна прохання?

-Яке?

-Не кажи нікому мій адрес... Добре?

-Ок.

-Ну все бувай.- поцілувавши у щічку попрощалася я з Ромою.

-Бувай, крихітка.- на обличчі у хлопця з'явилася щира посмішка.

Я лягла спати. Поринула у світ снів...