Глава 2

• Полю, прокидайся! – чути мамин голос. – Ми проспали!
• Як проспали? – закричала. Підбігла до телефону – 08.50, а лінійка – на 9.00. Мамо, чому, ти не розбудила мене – майже плачучи побігла одягатися.
• Вибач, доню. Я і сама заспала. Тато мене не розбудив, коли йшов на роботу.

Моя мама вчилася на третьому курсі юридичного університету, коли познайомилася з татом. Високий, зеленоокий брюнет швидко полонив серце сільської дівчини і вже на 4 курсі, вона завагітніла і була змушена залишити навчання. Тому, після мого народження вже не захотіла повертатися до університету, хоча і фінансів не було для подальшого навчання. І мама, назавжди залишилася домогосподаркою. Хоча, я їй за це дуже вдячна. Адже, тато багато працював і йому не завжди було часу зі мною погратися. Тому, мама замінила його. Ми ходили в парк на прогулянки, каталися на велосипедах, а ще – були найкращими подругами. Тому, секретів у мене від неї ніяких не було.

• Не хвилюйся так, доню- заспокоювала мама. Ми – встигнемо.

Поки я одягалася і вплітала стрічки у моє довге, кучеряве волосся, мама вже стояла одягнена з букетом квітів біля машини і гукала мене. Я швиденько зібралася і побігла до машини.

8.55 і ми мчимо до школи. Телефон червоний від дзвінків: класна керівничка, староста класу, Маринка – всі на мене чекають.

- Мамо, жми на газ – хвилюючись прошу маму. Як таке могло трапитися. Я ніколи не запізнювалася до школи на уроки. А тут, треба запізнитися на перше вересня. – сльози мимоволі покотилися додолу.

- Так, не плакати! – заспокоювала мама. - Ми встигли. Бачиш, тільки все розпочинається. Справді, біля школи тільки вишиковувалися учні, а мої однокласники ще не виходили.

- Дякую, мамусечко – полегшено зітхнула я.

- Я ж говорила, що встигнемо. А тепер подивись у дзеркало, підправ макіяж і впевнено - вперед – сказала мама. - Я буду тримати за тебе кулачки.

- Ок. Набравшись сміливості, я попрямувала у школу. Трохи незручно було проходити через велику кількість людей, адже у нас на шкільних святах завжди було людно. Ось і шкільний хол.

- Поліно, ти, що здуріла? Де ти була? Ми тільки тебе одну чекаємо – невдоволено сказала Ксюша, староста класу.

- Отака її пунктуальність – просичала Іра.

Взагалі у нас клас завжди був дружній, я спілкувалася з усіма однокласниками. Але розуміла, що не всім подобаюся. Ксюша Старицька була відмінницею, активісткою класу, тому була дуже самовпевнена, а Ірина Минько– її подруга, була «слабенькою» у навчанні, і у всьому наслідувала Ксюшу, тому завжди була біля неї, ніби маленький цуцик.

• Вибачте, дівчата. Я не хотіла, просто так неочікувано вийшло – хотіла заспокоїти розлючених дівчат.
• Вибачення не приймаються – грізно сказала Ксюша. - Будеш іти останньою, ще й без пари – посміхнулася дівчина.

Я сумно опустила очі. Вони набралися слізьми, але я взяла себе в руки.

 – Не плакати, я сильна і витримаю навіть таке – подумала я. З гордо піднятою головою, я стала в кінці вишикуваної колони. Маринка винувато дивилася на мене, але вже нічого зробити не могла.

• Вибач – прошепотіла вона.
• Нічого, все добре.

Підійшла наша класна керівничка Марія Степанівна. Вона була дуже гарна жінка, хоча сивина вже торкнулася її шикарного, довгого волосся. Марія Степанівна ніколи нас не сварила, і ставилася до всіх однаково. «Улюбленців» у неї в класі не було. Всі – рівні. Можливо саме за це, всі учні її поважали і любили  уроки зарубіжної літератури.

• Доброго дня, мої дорогі випускники. Вітаю вас з цим маленьким святом у вашому житті. Натхнення вам, сил пройти цей останній, нелегкий рік.
• Дякуємо – всі хором відповіли.
• Всі зібралися? – запитала класна керівничка.
• Так – відповіла Ксюша.

Марія Степанівна всіх перерахувала, ніби курчат. Було навіть трішки кумедно за цим спостерігати.

• 21? Стоп, а Степаненко Влад де? – схвильовано запитала вона.
• А це ще хто? – запитала Оля. - Маріє Степанівно, у нас таких немає!
• Вже є. Це наш новий учень. А ось і він.

Ми всі обернулися. Дівчата задоволено посміхнулися, а я лише краєм ока, встигла його побачити. Та особливої уваги, тоді я йому не приділила. «Ну, хлопець, як хлопець» -  подумала я.

• Доброго дня, всім! – привітався Влад.
• Добрий день! – промовила Марія Степанівна. Швиденько ставай до Полінки, адже у всіх були пари.

Деякі дівчата невдоволено перевели на мене погляд, були й такі, які хотіли помінятися хлопцями зі мною, щоб стати з Владом у пару, але часу на це вже не було.

На подвір’ї прозвучав гімн і розпочалося свято. Ми взялися за руки і попрямували на вихід. Я дуже хвилювалася. Руки мимоволі стали тремтіти. Помітивши це, Влад сильніше її стис. Я подивилася на нього, наші погляди зійшлися. Його темно – зелені очі, ніби заспокоювали мене. Людей з таким кольором очей, я ще не бачила.

• Не хвилюйся, – прошепотів Влад. - Все буде добре. І його вуста розійшлися у посмішці.