Глава 5

Яким же важким був ранок. Спати дуже хотілося. «Звичайно, прийти додому підранок» – розсердившись на себе подумала я. Швиденько умилася, одяглася і попрямувала на кухню. Тата вже не було. Мама, як завжди, чекала на мене, але на розмови часу просто не вистачило.

• Мамусю, вибач, поговоримо потім – промовила і побігла до школи.

По дорозі зустріла Маринку, таку ж невиспану як і я.

• Оце ти,  подруго, вчора натворила – говорила дівчина. - Тиха та спокійна…
• Все, досить. Я нівчому не винна. – намагалася захистити себе. - Ти ж була біля мене. Жодного знаку уваги, я не подала Олексієві, жодного.
• Я  жартую – засміялася Марина. - Справді, винним був Олексій. А Влад, молодець. Я ж говорила, що тут щось не те. Задурила хлопцеві голову, а?!
• Марино, поглянь на мене – ми зупинилися. - Що в мені могло б привабити такого хлопця як Влад?От, що?
• Значить щось таке, чого ти сама в собі не помічаєш, маленьке чудовисько – зареготала Марина.

Так, красунею я себе не вважала. Маринка була на багато гарнішою від мене. Тому, хлопці завжди помічали першою її, а потім вже мене.

Ми прийшли до школи, зайшли у свій кабінет. Дівчата сиділи за партами і весело обговорювали вчорашні пригоди. Хлопці позіхали, а дехто взагалі спав. Поки готувалася до уроку, не помітила як зайшов у клас Влад.

• Привіт – почула за спиною.
• Привіт – повернулася до нього обличчям.
• Виспалась? – запитав.

Я похитала головою. Розпочалися уроки. День був дуже насиченим. Вчителі всі немов змовилися, у когось контрольна, інші опитували. Не день, а жах. Щоб трішки відпочити, я вийшла з класу. Присіла на лавочку і спостерігала за учнями, дивлячись у вікно.

• Про що задумалась? – почула знайомий голос.

Влад присів біля мене.

• Хочу трішки освіжитися, бо від цих уроків вже закружилася голова- відповіла. - Як тобі наші вчителі - злюки?
• Я до таких привик. У моїй попередній школі, ще зліші. – промовив юнак. - Слухай, - намагався, щось запитати Влад, але ніяк не наважувався.

В цей момент, підійшла Ксюша і кокетливо подивилася на Влада.

• Владику – продовжувала вона. – Куди ти зник вчора? Я тебе шукала, шукала і ніде не змогла знайти?
• Вибач Ксюшо, так вийшло- виправдовувався Влад. - Потрібно було повертатися додому.

Я не хотіла слухати їхню розмову, тому вирішила піти до класу.

Нарешті останній урок. Урок української літератури. Марія Степанівна зайшла до класу. Подивившись на нас, вчителька зрозуміла, що нам щось розповідати було марно. Тому, щоб нас не змушувати, вона вирішила дати завдання додому « Вивчити один із віршів Ліни Костенко».

Нарешті уроки закінчилися.Я попрямувала додому. Марина ще залишилася в класі,я ж вирішила її не чекати.

Тільки сьогодні  помітила, якою красивою цього річ була осінь. Навколо: жовті, салатові, багряні та коричневі кольори. На вулиці ще теплий вітерець розганяє опавше листя, а маленький павучок на павутинці, вирушив у далеку подорож, одним словом -  краса! Вдихнула на повні груди повітря і вирішила ще трішки насолодитися прекрасним осіннім днем. Тому, вирішила піти в парк. Вмостилася зручніше на лавочці і замислилася, яка ж непередбачувана природа. Здавалося ще тільки вчора листя на деревах було ще зеленим, співали птахи, а тепер – не чути голосів ластівки, сойки, а дерева перетворилися на «золотих» велетнів.

• Це тобі – почула його голос.

Влад нахилив до мене букет із осіннього листя.

• Дякую – відповіла. - Не очікувала. А за, що?
• За вчорашню ніч. Так і для того, щоб зробити приємно дівчині потрібна причина? – запитав.
• Ти за мною слідкуєш, чи що?
• Ні, чому ж одразу слідкую – виправдовувався юнак. - Я йшов додому, дивлюся – сидить, якась задумана дівчина, думаю, підійду, познайомлюся. А тут – ти – він засміявся. - А ідея з букетом випливла сама, адже для такою незвичайної дівчини – він має бути тільки такий.
• Оце вигадник! – сказала я. - Ще раз дякую. Мені дуже приємно. Владе – продовжувала я. – Ти мені вибач, але я хочу дещо у тебе запитати?
• Запитуй, що тебе цікавить.
• Чому ти це робиш?
• Що саме? – відповів юнак.
• Ну, ці знаки уваги, захист від Олексія, а тепер ще й оцей букет? – продовжувала я. - Я ж добре розумію, що такі хлопці як ти, не обирають таких як я. Ксюша – інша річ. Моя Маринка. Що ти від мене хочеш? Це у вас зараз такі ігри «Закохай у себе сіру мишку»?
• Стоп. – зупинив мене Влад. - Які ігри? Ти що, та я б ніколи цього не зробив би, ніколи б тебе не образив. Ти, мабуть не повіриш, але ….ти мені подобаєшся.

Я здивувалася його зізнанням. Я подобаюся йому?Ущипніть мене.

• Розумієш – він продовжував – так, у мене було багато дівчат, різних, але коли я побачив тебе на цій лінійці, таку маленьку, розгублену у мене в душі ніби щось перевернулося, одне бажання виникало – оберігати тебе, захищати.