Кохання всього мого життя

Глава 7

Як почуває себе скривджена і ображена жінка? Мабуть, це рана, яка ніколи не загоїться. Час від часу вона – кровить, ниє, але поступово - затягується,залишаючи лиш невеличкий шрам. Я намагалася не покидати маму всі ці дні. Бути біля неї, відволікати від сумних думок про тата. На вихідних ми ходили в парк, потім пили запашну каву у кафе. Я помічала, як мамі важко, що із останніх сил, вона бореться зі своїм болем. Але наша рана ще кровила. Ось так, непомітно промайнули мої вихідні.

  • Мамо, я вже йду до школи! – крикнула біля вхідних дверей.

Вихідні закінчилися, знову мене чекає школа.

  • Добре, я поки трохи наведу лад у будинку.
  • Тільки без сліз, добре. – пригорнула її до себе міцно – міцно.
  • Добре. Мабуть, вже досить. Час брати себе в руки і просто – жити.
  • Такий настрій мені до вподоби, молодець. – прошепотіла задоволено я .

Сьогодні погода порадувала нас сонечком. Воно посміхалося мені, а я у відповідь, дивлячись на нього, мружилась. Непомітно підбігла Маринка:

  • Привітики, Поліно.

Я здригнулася від несподіванки.  Після зустрічі з Олексієм, я більше не люблю таких неочікуваних зустрічей.

  • Ти налякала мене. Можна обережніше! – невдоволено промовила я.
  • А що сталося? Ти, якась сердита після вихідних. Не виспалася, чи що?
  • Нас тато покинув. – сумно зітхнула я. - А потім, ще й Олексій…. Довго розповідати.
  • Ти що? – ошелешено сказала подруга.  – Сьогодні після школи, одразу до мене. Добре? І ти мені все – все розповіси.
  • Ок.

Я погодилася, бо за ці дні, просто хотілося комусь виговоритися.

У класі на мене чекала ще одна несподіванка. Марія Степанівна, у п’ятницю, коли я була відсутня розсадила всіх. Тож моїм сусідом став  Влад.

  • Привіт – посміхнувся він. – Як справи?
  • Привіт. – здивовано відповіла. – Норм. Але чому, ти тут?
  • Тепер ми – сусіди.

Ще цього не вистачало. Мені і так не зручно, що він вже став моїм рятівником, тепер ще й сидіти потрібно разом.

  • Це тобі.

В руках він тримав кленовий листок. Я посміхнулася у відповідь. Взявши його, наші руки торкнулися. Цього дотику я давно чекала.

  • Дякую – швидко забрала подарунок.-  Мені дуже приємно, але більше не потрібно нічого дарувати.
  • Чому? Його обличчя стало суворим. – Тобі неприємні такі подарунки?
  • Зовсім ні. Просто…Я не можу тобі цього пояснити.

Від подальшої розмови мене врятував дзвінок. Марія Степанівна зайшла в клас. Сьогодні, ми розглядали надзвичайно цікаву тему «Творчість Ліни Костенко». Я давно була закохана у поезію цієї поетеси. Як же гарно вона пише! І про природу, і про кохання. Ще раніше, Марія Степанівна нам задала домашнє завдання: вивчити один вірш цієї поетеси. Це завдання виконали всі. По черзі, біля дошки розповідали вірші. Я обрала вірш про природу:

Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць – ліс такий осінній,
куди не ступиш, все щось шарудить.

Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
то пробіжить невидимий їжак…

Я сіла на своє місце. Наступним вийшов Влад. Я навіть не помічала, як йому личить шкільна форма. Він почав декламувати. Його погляд був спрямований на мене.

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,

Зненацька думку перервать.

Тієї паузи безвихідь

Красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,

Щоб вчасно збити на льоту

Нерозшифрованої муки

Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,

Перемовчати: хто кого.

І так беззахисно й безмежно

Чекати голосу твого.

Я слухала його із завмиранням серця. В ту мить, мені здавалося, що більше нікого немає в класі. Тільки він та я. І мені начхати, яким поглядом на мене дивилася Ксюша та її «свита», я повірила у щирість його почуттів.

  • Дуже гарно, Владе – вивів мене із трансу голос Марії Степанівни. – Я так зрозуміла, що це – вірш присвята для однієї дівчинки. Так? Всі подивились на мене.
  • Можливо – відповів Влад.

Він сів на своє місце і ніжно торкнувся моєї руки. Що я могла говорити у той момент? Нічого. Серце калатало з такою швидкістю, ніби щойно пробігла 100-метрівку. Час ейфорії минув і я знову повернулася до уроку.

На перерві, я знову сиділа на своєму улюбленому місці. До мене підійшла Ксюша. Схопивши мене за руку, вона просичала:

  • І не мрій про нього. Ти мене зрозуміла?
  • А в чому проблема. Про кого, ти говориш?
  • Не роби із себе дуру, ти добре зрозуміла про кого я. Влад – мій.
  • Він, що – твоя власність? Як захочу, ти мені не наказ. А зараз, відпусти, будь ласка мою руку. Висмикнувши руку, я встала і пішла до класу. – Набридла вже. – На останок промовила я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше