Глава 11

Влад стояв біля мене і весело про щось розповідав. Він був одягнений у темні джинси, в’язаний, зелений светр і чорну куртку. Листочок, що тільки відірвався з гілки, заховався у його капюшон. Я витягнула його, а він ніжно взяв мої руки у свої і промовив:

• Полінко, моя маленька і ніжна дівчинко. Я давно хотів тобі сказати, що ти мені дуже сильно подобаєшся і я не уявляю, що було б зі мною, якби я не зустрів тебе. Ти ніби ковток свіжого повітря, який у спеку рятує мене від знемоги. Я кохаю тебе! Влад нахилився і наші губи з’єдналися у палкому поцілунку. Я відкриваю очі, але це вже не Влад стоїть навпроти мене, а Олексій. Ні! – закричала я.

Задзвенів будильник. Я підстрибнула від переляку. Фух! Це був лише сон. Жах якийсь. Добре, що сьогодні відбудеться те побачення, бо я здурію. Одягнувшись, я пішла на кухню. Мама вже зібралася іти на роботу. Мій сніданок чекав на мене.

• Доню, бувай. – поспішила до дверей мама.
• Гарного першого робочого дня. – наостанок промовила я.
• Дякую! – ледве почулося за дверима.

Поснідавши, я одягнулася і попрямувала до школи. Маринка наздогнала мене, коли я була біля школи.

• Привіт, подруго – промовила вона. – Як настрій перед побаченням?
• Привіт. Краще не запитуй. Цілу ніч кошмари снилися – продовжувала свою розповідь. – Треба такому приснитися, що цілуюся із Владом, а потім він перетворюється на Олексія, уявляєш?
• Ого, вже у снах цілуєшся з ним? Непогано. – сказала Марина. – Дивись, щоб до сексу не дійшло, якщо сняться поцілунки.
• Здуріла чи що? – розсердилася я. - Краще б взагалі тобі нічого не розповідала.
• Я ж жартую, Поліно – ущипнула Маринка. – Все буде добре.
• Легко тобі говорити. У тебе таких побачень було стільки, що мабуть і не пам’ятаєш. А моє – перше у житті.
• Нічого страшного. Ти ж не заміж виходиш.

Ми засміялися і зайшли до школи. Привітавшись з усіма, стала готуватись до уроку.

• Привіт, красуне – почула знайомий голос. - Це тобі.

Біла хризантема лежала на моїй парті. Дівчата перешіптувалися за спиною, а Ксюша змінилася від злості на обличчі.

• Дякую, Владе – подивившись йому у очі, промовила я.
• Готова до побачення? – підморгнув мені він.
• Так. Звичайно- впевнено сказала я.
• Одягнись, будь ласка тепліше, сьогодні холодно, боюсь, щоб не замерзла.
• Гаразд. І, ти також.

Навіщо це бовкнула. Ну й дурепа. На вулиці й справді було сьогодні холодно. Жовтень виявився цього року холодним. Бабине літо закінчилося і настали холодні, майже зимові дні.

• Я заїду до тебе о 20.00 – промовив Влад. – Ок?

Заїде? Він, що має права?

• Ти знаєш, де я живу? – запитала у хлопця.
• Так, я ж двічі проводив тебе до твого будинку, забула? – посміхнувся юнак.
• Точно, справді забула.

Ми зареготали. В той момент підійшла Ксюша.

• Влад, можна тебе на хвилинку? – промовила дівчина.
• Так – встав зі свого місця Влад і вони пішли на коридор.

Я намагалася не звертати уваги, але було дуже цікаво дізнатися, про що вони розмовляли. Влад повернувся знервованим. Але, я не хотіла запитувати у нього, що сталося. Зате Ксюша – посміхалася і поправляла нафарбовані губи.

Розпочалися уроки. Вслід за вчителем до класу зайшла Марина. Стурбовано подивилася на мене, але нічого не сказала.

На перерві я підійшла до неї, але вона нічого не розповіла, сказала, що я собі придумала. Останнім уроком була українська література. Наша улюблена Марія Степанівна, зайшла до класу. Сьогодні, ми вивчали творчість Івана Франка. Дуже цікавий український письменник. У розповідях про цього письменника, читанням його віршів ми і не помітили, як закінчився урок. Домашнє завдання, Марія Степанівна задала дуже цікаве. Вона розділила нас на пари, кожна з яких отримала завдання. Я повинна була бути у парі з Владом, але Ксюша наполягла, щоб він був із нею. Тому, Марія Степанівна об’єднала мене з Мариною. Ще краще. Але подруга була не дуже задоволеною. Пізніше я дізнаюся чому. А поки, я лише посміхнулася.

Продзвенів дзвінок і ми пішли додому. Влад зупинив мене на порозі школи.

• Не передумала? – запитав він.
• Звичайно, що ні – відповіла.
• Тоді до 20.00 – задоволено сказав хлопець. – Бувай. Він ніжно подивився мені в очі і торкнувся моєї руки. – Буду з нетерпінням чекати.

Марина невдоволено стояла біля воріт і чекала на мене.

• Ходи вже, скільки можна на тебе чекати – пробурмотіла та.
• Біжу, біжу.