Глава 20

Нарешті вдома. Як же мені набридли всі ці незрозумілі ситуації! Чому кохати так важко? Звідки беруться ці заздрісні люди, які перешкоджають закоханим?  Скільки багато запитань, а хто  дав би відповіді на них? Ніби почувши мої думки, у кімнату зайшла мама. Як добре, що вона прийшла, можливо мама допоможе розібратися у моєму нелегкому коханні.

• Привіт, доню – промовила сідаючи біля мене. – Відпочиваєш?

Вона сіла на край ліжка, а я швиденько лягла їй на коліна.

• Так, матусенько, намагаюся відпочити, але, щось не виходить ніяк.
• Чому? Щось у школі сталося? Чи з Владом?

Мама гладила моє волосся, а я розповідала їй свої нещастя.

• Мамо, що мені робити? Можливо, ти щось мені порадиш? Бо я почуваю себе такою дурепою, що мені стає страшно уявити, як на мій вибрик відреагує Влад.

Мама подивилася на мене, ніжно поцілувала в чоло і промовила:

• Полінко! Зрозумій, для того, щоб перевірити кохання це чи ні, Бог нам посилає різноманітні випробування. Ті пари, які зможуть впоратися з ними, будуть нагородженні на віки цим почуттям і стануть щасливими у парі, а ті, які опустять руки після першої ж поразки – втратять назавжди один одного. Тому, якщо Влад дійсно тобі подобається, і ти вважаєш, що варто боротися за його – вперед! Не бійся труднощів. Ти повинна через це пройти. Але, пара це не тільки одна людина, а двоє. Якщо і Владові, ти потрібна, то з’єднавшись, ви переможете все, та що все, всіх.

А й справді. Я ж не сама. У мене є він, а в нього – я. Ми все зможемо, головне довіряти і дослухатися один до одного. Я обняла маму і поцілувала її за таку мудру пораду.

• Дякую, мамусечко! – притулилася до неї. – Ти у мене така мудра жінка. Я так тебе люблю!

Мама задоволено посміхнулася:

• І я тебе. Пам’ятаєш, що ти мені сказала, ну, про принца. Як гадаєш, це Влад?

Я почервоніла і опустила очі додолу.

• Ще не впевнена, але думаю, що так.
• Не забудь, що ти обіцяла. Доведи мені, що вони ще не перевелися, а таки існують.

Мама підморгнула мені. Я посміхнулася і ми почули, як хтось прийшов.

В один голос, ми промовили:

• Тато!

Засміявшись, ми спустилися вниз. Дійсно, тато повернувся з роботи.

• Привіт, мої дорогі дівчатка! – мовив ще з порога тато. – Як у вас справи?

Мама підійшла до нього і поцілувала.

• Все добре! – промовила я.
• Ідемо вечеряти? – запропонувала мама.
• Так, я такий голодний – промовив тато.
• Тоді, я піду накрию на стіл.

Мама пішла, а ми з татом залишилися у вітальні. Розмова не клеїлася. Аж поки, він не промовив:

• Доню! – подивився на мене. – Я розумію, що ти на мене сердишся, можливо і зневажаєш мене, я й сам не почуваюся краще. Але, я хочу попросити у тебе пробачення. – тато зібрався з думками і продовжив. – Я знаю, що мені важко вибачити, адже такі вчинки не завжди можна зрозуміти і пробачити, але я ж люблю тебе. Якби не ця ситуація з Іриною, я б не зрозумів би до кінця, як сильно кохаю твою маму. І тепер жодна жінка не замінить мені неї.

Я мовчала і уважно слухала кожне слово тата. В глибині душі, я вже давно його вибачила, можливо якась неприязнь до нього ще залишилася, але я зможу її в собі побороти. Він ж мій тато!

• Тату! – перебила його я.- Я давно тобі пробачила. Я ж не маленька дівчинка, яка не розуміє, того що сталося. Всяке буває у житті, це дуже добре, що ти вчасно все зрозумів. Я дуже рада, що ти повернувся до нас. Адже, хто буде нас захищати, а?

Тато підійшов до мене і обійняв.

• Яка ж ти вже стала доросла, моя маленька принцесо! – все, що зміг крізь сльози промовити він.

Той момент, багато чого дав мені зрозуміти. Тата ніхто, ніколи не замінить. Нехай він і оступився, зробив нам боляче, але потрібно вчасно відпустити образу, щоб вона не пожирала нас зсередини.

Ми ще стояли в обіймах один одного, коли у вітальню зайшла мама.

• Все гото…! – мама підійшла до нас  не договоривши. Тато притис її до нас. Наша сімя, ніби птах фенікс народилася заново.
• Що ж, - промовила мама – до столу!

Ми кивнули головами і пішли вечеряти. Такої особливої вечері у нас ще ніколи не було. Як це чудово, коли все добре, хоча б вдома! Ми говорили до пізньої ночі, згадували дитинство, мама з татом розповідали свої історії із юності. І це могло б продовжуватися і продовжуватися, якби час стояв на місці. Але, подивившись на годинник мама дала команду іти спати. Хоча завтра і п’ятниця, але школу і роботу ще ніхто не відміняв. Тож, солодко позіхнувши, ми розійшлися по своїх спальнях.

Я прийняла душ, спакувала на завтра рюкзак і лягла спати. Місяць, крадькома підглядав у моє вікно, освітлюючи мою кімнату. Я дивилася на нього і згадувала Влада. Що ти зараз робиш, мій принце? Чи пробачив мені? Із цими думками я заснула, а місяць і далі невгамовно підглядав за мною.