Глава 26

Я прокинулася, відчувши на собі теплий дотик рук. Відкривши очі, побачила тата. Він обережно накривав мене пледом, який впав на землю.

• Ох, вибач. Не хотів тебе розбудити, - промовив він. – Ти так міцно заснула, що і не помітила, як плед скотився на підлогу. Хотів тебе вкрити, а тут – розбудив.
• Нічого, тату, не переймайся. Це добре, що розбудив, бо ще уроки на завтра не зроблені. – Я встала і обійняла тата. У животі бурчало. Глянувши на годинник, запитала.
• Мама ще не приходила? У цей час вона вже вдома?!
• Не хвилюйся. – промовив тато. – Вона телефонувала, що запізниться, бо транспорт, через таку заметіль повільно рухається.

Якщо мама запізнюється, потрібно комусь приготувати вечерю. Одягнувши фартух, я взяла на себе цю місію. Начистивши картоплі, вирішила її посмажити. Яка не яка, але вечеря. Зробила салат із свіжих овочів, коли до будинку зайшла мама.

• А, що це так смачно пахне? – з порога запитала вона. – Невже моя доню приготувала вечерю?

Тато підійшов до мами і допоміг їй зняти пальто. Вона зайшла на кухню і побачила мою «смачну» вечерю.

• Це я куховарила на твоїй кухні. Кухар з мене ніякий, бо таких страв, як ти не готую, але я намагалася . Тому, не судіть суворо, а швиденько мийте руки і до столу.

Я випрямилася по стійці струнко і чекала своїх батьків. Сівши за стіл, вони смакували моєю картоплею.

• Як смачно! – першою промовила мама. – Молодець!
• Так, смачно! – підтримав її тато. – Надалі готувати вечерю, будеш тільки ти, доню.

Я посміхнулася.

• Вибач, тату – промовила я. – Але, на одній смаженій картоплі, ми довго не протягнемо. Тому, віддаю кермо управління нашим харчуванням у мамині, досвідчені руки.

Мама лише посміхнулася. Я знаю, що трохи соромно не вміти готувати, але я всього ще навчуся, тільки з часом.

Повечерявши, тато запропонував помити посуд, а я, тим часом пішла на гору робити уроки. Несподівано у мене задзвенів телефон. До мене телефонував Влад.

• Привіт! – почула у телефоні. – Чим займаєшся?
• Привіт! – промовила я . – Виконую домашнє завдання. А ти, що робиш?
• Стою під твоїм будинком. Виглянь у вікно, дещо побачиш.

Я стрімголов помічала до вікна і побачила витоптане на снігу, велике серце, в центрі якого, стояв Влад. Це було для мене несподівано.

• Десять хвилин почекаєш, щоб я зібралася? – запитала.
• Так. Я буду чекати.

Я бігала по кімнаті, немов навіжена. Швиденько одягнула штани, теплу кофту і побігла вниз. Мама з татом дивилися телевізора, коли побачили як ураган «Поліна» мчить східцями до низу.

• Ти куди, доню? – здивовано запитала мама.
• Мені потрібно вийти на кілька хвилин, – промовила я – Там, Маринка чекає на вулиці.

Тато лише загадково посміхнувся. А, мама встала з дивана і попрямувала на кухню.

• Я зварю тобі гарячого чаю, візьмеш з собою, бо Маринка – посміхнулася мама – вже давно на тебе чекає на дворі.

Я зрозуміла, що вони все знають. Почекавши свій чай, я пішла на вулицю. Влад стояв біля порога.

• Не замерз? – запитала я. – Ось, візьми, зігріємося.
• Дякую. – протягнув він руку до чашки. – Справді, трішки замерз. Він сунув руку до кишені і витягнув шоколадку.
• А, це нам до чаю, - підморгнув хлопець.

Ми посміхнулися і попрямували до лавочки. І тут, з будинку почувся голос:

• Доню! - гукала мама – Ти дещо забула.

Я пішла до будинку, і мама витягнула мені теплий плед.

• Покладете на лавочку – прошепотіла мама і підморгнула мені.
• Мамо! – промовила я. – Ну, навіщо?!
• Я не хочу, щоб завтра, ти захворіла.

Мама, не була б мамою. Я взяла плед і пішла до Влада.

• У тебе турботлива  мама – промовив, дивлячись на мене.
• Так, вона така – посміхнулася у відповідь.

 Вмістившись на лавочці ми пили наш теплий, запашний чай. Розмова була дуже легкою, до того часу, поки він не запитав, що зі мною трапилося в п’ятницю.

• Влад! Я не хочу тебе обманювати, але і сказати  -не можу. Мені потрібний час, щоб розповісти. Не змушуй мене говорити те, до чого я ще не готова. Він сумно подивився на мене. А потім запитав.
•  Полінко! – не впевнено промовив він. – У нас через кілька днів канікули і я хотів тебе запросити на концерт. Чи поїдеш, ти зі мною?
• Концерт?! – здивовано перепитала я.
• Так. Тільки потрібно поїхати до столиці.

Я задумалася. Ще ніколи я не їздила кудись з хлопцем. Було трохи лячно, але в житті потрібно було б спробувати і таке. Я подивилася на Влада, який чекав відповіді.

• На виступ якого гурту?
• Гурту «БезОбмежень».