Розділ 2

— Джуліане, Амелії вже сімнадцять років. Вона вже доросла. Ти не зможеш весь час контролювати її.

— Марино, я не дозволю. Це занадто небезпечно.

— А тренувати молоду дівчину східним єдиноборствам — це, по-твоєму, безпечно?

— Вона повинна навчитися себе захищати, — відвернувшись від Марини, відповів Джуліан. — Тим паче її наставником є Оден.

Лорд Джуліан довгий час відмовлявся йти на поступки Марині та Амелії. Він знаходив тисячі причин, щоб не відпускати племінницю в подорож.

— Джуліане, скажи мені, будь ласка, причину, чому ти не хочеш мене відпускати? — запитала Амелія. Джуліан удавав, що не чує її, та закрився газетою. — Ти боїшся, що в мене невчасно може проявитися дар?

— Ліє, — нарешті дядько відкинув газету, — вже пройшло п’ять років, а ми так нічого і не з’ясували.

— Дозволь мені самій все з’ясувати. Ти не зможеш мене постійно захищати від всього світу. Я покинула навчання у школі, в університеті мене вважають зарозумілою багачкою, тому ніхто не бажає зі мною мати справу. Я не жаліюся, тому що дійсно вважаю, що мені доки небезпечно мати друзів.

— Але це не правильно, Амеліє. Ти повинна спілкуватися з однолітками.

— Я сама вибрала для себе таке життя. Я ще раз повторюю, я не жалію про це. Проте дай мені шанс.

— Ми направимося до плем’я пігмеїв, — сказала Марина. — Університет дав дозвіл на цю поїздку. Я сказала, що буду летіти зі своєю студенткою.

— Ви все вирішили без мене, — незадоволено сказав Джуліан.

Лія кивнула та усміхнулася.

— Джунглі — їхнє царство, — ніби не почувши фразу лорда Джуліана, Марина продовжила говорити. — Їх ніхто не утискає, не диктує правила життя, не примушує працювати. Вони самостійно розпоряджаються своїм життям і тільки вони є власниками свого внутрішнього спокою, душевної рівноваги та свободи.

Через декілька хвилин лорд Джуліан нарешті промовив:

— Марино, ти все одно мене не переконала. Однак, гаразд, я відпускаю тебе, — стиснувши вуста, сказав Джуліан.

— Дякую тобі, — закричала Лія та поцілувала дядька в щоку. — Я пішла збиратися.

— Я не розумію, навіщо було так довго мучити нас? — закинувши ногу на ногу, промовила Марина. — Джуліане, я працюю з Амелією з дитинства. Я можу точно сказати, що з нею все добре. Її психологічні та фізичні показники на високому рівні. Навіть мій батько сказав, що Амелія досить здібна учениця. У неї розвинена пам’ять, досконала мова, вона володіє абстрактно-теоретичним мисленням. Вона непокірна, непосидюча, інколи буває різкою, але, навіть не дивлячись на все, що з нею трапилося, — вона жива, мрійлива та добра дівчинка. Ти правильно її виховав. Ти повинен цим гордитися.

Марина Вортергаус, донька професора Мортонського університету в місті Норт-Вест Мортона Вортергауса, була стрункою зеленоокою брюнеткою, якою захоплювалися, обожнювали чоловіки та ненавиділи жінки.

Марина пішла по стопах батька. Вона викладала психологію та займалася практикою. Також любила подорожувати, а її другою освітою стала суспільствознавча наука, об’єктом дослідження якої є народи, їхня культура і побут, походження, розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства, якщо стисліше сказати — етнографія. Престижна робота, краса та розум жінки стали також приводом для різних чуток, однак непохитність характеру, гордість та виховання дали їй реалізуватися й стати незалежною від думки інших людей та чоловіків зокрема.

Такі якості в жінці особливо цінував лорд Джуліан Рассел. І якби там не було, але взаєморозуміння та повага завжди були присутніми. Лорд Джуліан довірився жінці при першій зустрічі, коли шукав психолога для племінниці. Марина Вортергаус мала вилив не лише на лорда Джуліана, але і на саму Амелію.

Марина навчила дівчину жіночності, дала їй ту любов, яку не міг дати Джуліан, перш за все це любов та розуміння жінки. Амелія довіряла Марині, але ніколи не давала їй шансу стати кимось більшим, ніж подругою, особливо в дитинстві. Міс Вортергаус розуміла це, також згодом вона зрозуміла, що сильно прив’язалася до дівчинки. Це було неправильно та не професійно, але вже було пізно.

Першою зупинкою стала Кенія. Під час проходження до озера Туркана, Марина, Амелія та гід Докарей зустріли браконьєрів.

— У цих місцях, — тихо промовив гід, — негідники браконьєри полюють на рідкісних тварин цього регіону. Нам варто поїхати негайно, доки вони нас не помітили.
     Доки Марина говорила з гідом, Амелія пішла в напрямку браконьєрів.

— Амеліє, повернись негайно! — крикнула жінка, однак було пізно, їх вже помітили.

— От дурне дівчисько, — застогнав гід.

Браконьєри зав’язали їм руки та повели їх до табору.

— Амеліє, що трапилось? — поглянувши на дівчину, запитала Марина.

— Заткнись! — крикнув хтось із чоловіків.

— Я не знаю, — тихо відповіла Лія. — Відчула їхній біль, страх та смуток, й не роздумуючи пішла.

Шестеро чоловіків були брудними та патлатими. Проявляли агресію не лише до тварин, які були у клітках, але й один до одного. Амелія помітила у клітках декілька гієн та одну імпалу. З розмов чоловіків зрозуміла, що сьогодні вночі вони йдуть на полювання на велику чорну кішку.