Кохання з хижаком

Розділ 7

Закрутивши високий хвіст, Амелія швидко заплела косу. Одягнувши чорні штани, сіру майку, чорні кросівки та накинувши шкіряну куртку, швиденько збігла донизу, де її чекав… Крістіан.

— Що ти тут робиш? — здивовано промовила Амелія.

Юнак мило усміхнувся.

— Ти виглядаєш не як світська леді.

— Ти не відповів на моє запитання, — різко сказала.

Крістіан дзвінко засміявся.

— Я подумав, що нам потрібно ближче познайомитися.

Амелія з недовірою подивилася на юнака. Ричання Альтера приглушив його пил. Він вже не так мило усміхався.

— Моя Ліє, ця людина мені не подобається, — сказав Альтер.

Дівчина звернулась до пантери, тому її очі стали срібного кольору.

— Він швидко розкрив свою таємницю. Він досить підозрілий. Хоча і симпатичний, — подумки відповіла пантері.

Лія всміхнулася до Альтера. Тим часом юнак уважно спостерігав за ними, особливо за Амелією.

— Передай йому, якщо він спричинить тобі біль, я йому горлянку довго буду перегризати.

— Альтере? — схвильовано сказала Лія.

— Моя Ліє, це був такий жарт. Жарт хижака, але, якщо він тобі зробить щось погане, йому точно буде боляче. Я піду краще відпочивати до клітки, доки в маєтку люди не почали нервуватися від мого виду.

По дорозі до лісу вони мовчали. Їм зустрілись прості перехожі та дворяни, які мило усміхались молодим людям та ввічливо віталися.

— Ця земля належить моїй родині, — сказав Крістіан.

Амелія здивовано подивилась на нього.

— Так ти тут місцева зірка?

— Я нещодавно повернувся в містечко. Мене близько п’яти років не було.

Зайшовши в ліс, Крістіан відчув запах крові. Він зупинився та рукою прикрив Амелію.

— Що трапилось?

— Тихіше, — наказав.

Крістіан та Амелія побачили декількох людей із мисливською зброєю.

— У цьому лісі заборонено полювання, — голосно та спокійно промовив Крістіан.

Мисливці голосно розсміялися.

— Ми полюємо на звірів, хижаків заради таких людей, як ви, — грізно сказав один із чоловіків.

Амелія відійшла від Крістіана та, поглянувши в яму, побачила вбитих вовків. Це була та зграя, яка вчора напала на них.

«Вовки лише захищали свою територію», — подумала.

У ямі також лежав чорний вовк, вожак зграї. Вона побачила, як його лапа заворушилася.

— Крістіане, вожак живий, — озирнувшись, тихо сказала.

Чорний вовк піднявся на лапи та заричав. Вистрибнувши з ями, він напав на одного з мисливців. Чоловіки почали стріляти. Амелія вдарила одного ногою та, перестрибнувши через нього, стала між розгніваним вовком та чоловіком. Крістіан вдарив мисливця зі всієї сили та побіг до Амелії.

— Ти що, дівчинко, — крикнув один із мисливців, — божевільна? Їх потрібно вбити, всіх їх треба знищити.

Амелія повернула голову до пораненого вовка. Він дивився на неї сповнений смутку та гніву. Вона раптово перехопила руку мисливця, який намагався її вдарити, та, завдавши першою удару ліктем, повалила його на землю.

— Я Крістіан Арден, — голосно сказав Кріс. — Краще забирайтеся звідси!

Почувши його ім’я, чоловіки відступили. Вони знали, хто такі Ардени, і мисливці не були зацікавлені влаштовувати бійню з сином герцога.

— Наша зграя втекла, — на останньому диханні промовив вожак. — Зло крокує лісами, вони зруйнували нашу територію, наш дім, всі тварини повтікали звідти.

— Мені дуже шкода, — вголос сказала.

— Ти особлива людина, — вожак закрив очі.

— Вовків треба закопати, — зітхнувши, обернулася до Крістіана.

— Добре, я дам розпорядження своїм людям! А тепер ходімо звідси.

— Чекай. Я дещо пригадала.

— Що саме?

— Я коли їхала в місто, то, здається, збила вовка з яскраво-червоними очима і…

— Якими очима? — нахмурився Кріс.

— Мисливці полювали на того вовка.

 

Через деякий час, зібравши свої речі й ще раз поглядом попрощавшись із маєтком, працівниками, дівчина разом із лордом Джуліаном, Оденом та Альтером покинули дім її дитинства.

— Я більше не буду вриватися у твої думки, — почувши голос Крістіана у своїй голові, озирнулася. Юнак наблизився й легко усміхнувся. — Але я буду сумувати за тобою, Амеліє Даррел.

— Я також рада нашому знайомству, — кивнула.

— Однак я не прощаюсь, — сказав Кріс.

Амелія усміхнулась та сіла до машини Джуліана.

На околиці міста Норт-Вест біля ріки був чудовий маєток лорда Джуліана. Тут вона дійсно почувалася як вдома. Десь у глибині душі рада була поверненню, навіть думки про Крістіана Ардена не затьмарювали її маленького щастя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше