Необміркований крок

Ця легка і захоплююча подорож мене веселила, а Аньку заганяла в ступор.

- Куди ми їдемо? – тривожно запитала подруга, - одна справа шпіонити в кущах під його будинком, а зовсім інше їхати електричкою не знати куди.

- Аню, ти забризкала мене слиною, поки обурювалась, я ж не нию, – але мій жарт виявився невдалим і вона навіть не змінилася в лиці.

Пейзаж за вікном змінювався, ми сиділи у сусідньому вагоні від Дарка. Через скло дверей в тамбур, було видно його і не видно нас. Потрібно було постійно стежити за ним, бо куди їдемо знає тільки він. Прослідкувавши за ним до самого вокзалу, ми за стрибнули в електричку раніше, ніж збагнули, що не знаєм куди вона їде. Ми знайшли його поглядом і сіли позаду. Коли ми здригнулися від руху транспорту уже було пізно виходити і ми швиденько перебралися в інший вагон з хорошим обзором.

Їхали ми довго з годину точно, картинки за вікном змінювалися так швидко, що неможливо було розгледіти щось конкретне. Лише станції з дивними назвами та людьми, які хаотично виходили і заходили до вагону.

- Мама мене точно приб’є – прошепотіла Аня,-якщо виживу звичайно.

- Точно твоя мама, - вигукнула я, - і заходилася ковирятися в телефоні.

Геніальні ідеї товклися в моїй голові, наче в черзі. Я швиденько витягнула листок  зі свого портфелю, формату А3 з біології і вручила її подрузі. Вона дивилася на мене здивованими очима, а потім видала:

- Ти хочеш пройтись по електричці з цим плакатом і позбирати кошти для посадки культурних рослин біля нашої школи? – усміхнулася Аня.

- Майже, я зроблю з нас двох культурних дівчаток, які справно працюють над проектом, а не катаються зайцем на залізному коні в невідомому напрямку -  гордо відповіла я.

- Поясни – випалила дівчина, - хоча ні, не треба, я твої вищі матерії не зрозумію.

Ми разом розгорнули цей плакат і я зробила пару селфі, хвилину понурившись в телефон, поводивши пальцями по екрану, я задоволено видихнула:

- Готово.

- Ти своїми магічними пальцями, начарувала рішення нашої проблеми – хизувалась Аня.

- Можна і так сказати, - відповіла я, - можеш не дякувати.

Зробивши селфі,  я затерла задній фон фотографії у редакторі. На передньому плані був плакат, позаду ми двоє, я – усміхнена, а подруга – сумна.

Раптом, пів вагону почуло звук смс-повідомлення у вайбері.

- Єс, - підскочила я, на своїй дерев’яній лавиці – ауч – боляче приземлилась і протягнула екран Ані.

Я відправила смс повідомлення Анютиній мамі:

Привіт Антоніна Андріївна, ми трохи затримаємось у мене, якщо ви не проти звісно, ми з вашою чарівною донечкою трудимось над нудним проектом по біології, фото-звіт додаю, Анька дуже щаслива, на фото видно, потім поп’єм чай з печивом і я відправлю її вам цілу і неушкоджену маршруткою або Хогвардською совою.

У відповідь, Антоніна Андріївна надіслала з десяток смайликів, які сміються до сліз і емблемку сови. Приємного вечора дівчата.

Аню здивувало, що мама так легко її відпустила і навіть відправила смайлики, здається вона навіть трохи напружилась, що в неї нема відмазки аби чимшвидше покинути цю всю підозрілу пригоду.

Дарк піднявся і направився до виходу. Це була неймовірно хвилююча мить, бо більше ніхто не виходив. Ще мить і він помітить нас і прийдеться виправдовуватись і пояснювати всю ситуацію.

Електричка зупинилась і на наше щастя ще троє людей випали з неї, ми присівши, ховалися за ними. Але хлопець не повертався до нас, а відразу попрямував стежкою.

- Сніг, -вигукнула Аня, - справжній сніг.

- Справді – оглянулась я навкруги – все встелено білою ковдрою.

- Мілка лови, – Аня зігнулась і нагребла білої кашки, зліпила кульку, прицілилась і жбурнула.

Кулька вдарилась мені прямо в голову і розсипалась по пуховику, пару частинок потрапили до капюшону і танувши , затекли прямо по шиї та спині.

Я зкривилася від такого контрастного душу, але в цю ж мить прийшла до тями, бо люди зникли за горизонтом, і лише Даркова голова виднілася за деревами.

- Аню дивись, в мене класне маскування, мій білий пуховик, наче шкурка білого ведмедя, залишилося лиш затулити руками чорний ніс.

- Чорний ніс? Справді? – перепитала подруга і знизавши плечима пішла далі.

Лише хвилинами пізніше, до мене дійшло, що я не полярний ведмідь і мій ніс не чорній і Анька певно думає, що я несповна розуму. Ми йшли досить довго, якимись полями, google визначав наше місцезнаходження з великим трудом, постійно змінюючи показники. Як бермудський трикутник, певно вишки нашого оператора в цій глушині не було.

Вже почало темніти, а ми все йшли за тим хлопцем, мені не було страшно, бо я була впевнена, що якщо щось він нас врятує. Незважаючи на те, що ми лише поглядом пересікалися у школі і він поняття не має хто ми  такі. Але моя фантазія вже намалювала різнобарвну історію нашого кохання, весілля і навіть імена наших дітей, а тому я спокійно йшла за ним.

Раптом мене зупинила Аня:

- Мілка, мені страшно, - сказала тремтячим голосом Аня, - ми не знати де, не знати, як звідси повернутися додому, вже темніє, я зголодніла.

- Анічка, моя дорога – обняла я її настільки сильно, наскільки могла, -  ми зараз глянемо чи з ним все в порядку і відразу повернемось назад.

- Як ми повернемось, ми не знаємо ні дороги і де ми взагалі!!!Тут від станції кілометрів два, ні одної хати, - розревілась Аня.

- Крихітко моя не плач, в мене все під контролем  - запевнила я.

- Яким контролем?! – огризнулась Аня, з мене досить я телефоную мамі.

Анюта набрала номер мами і зайшлася гіркими сльозами:

Абонент поза зоною дії вашої вишки.

Сльози подруги блистіли, на щоках і ніякі слова не могли її розрадити.

- Прости мене дурну і наївну, закохану дівчинку, я так тебе образила, не слухаючи твоїх порад – тихим голосом сказала я.

- З чого ти взяла, що ти закохана, може він просто тобі подобається і все?