Таємниче місце

Найкращий спосіб, щось дізнатися – спостереження. Ми почали стежити за «домом» та таємничим хлопцем, як єдиною зачепкою, яка могла привести нас до Анюти.

Дні минали, а поліція нічого не могла вдіяти. Ще пару разів на допит викликали Марту та Алісу, але це не давало бажаного результату.

«Дім» наповнявся людьми після часу дня, там збиралися діти шкільного віку та старші, але не той самий Агонь, про якого ми стільки часу розмовляли. Гикалось певно покидьку. Після п’ятої, діти шкільного віку  розбігалися по справам і тоді присувалася важка артилерія у вигляді, справжніх дідів та дуже неохайних дам.

Найчастіше, там тинялася дуже підозріла дівчина, на вигляд їй було 25, чорне фарбоване волосся, розмазані чорні круги під очима, волосся неохайно зібране у хвіст, а пера його розвіював вітер. Вдягнена вона, як безхатько та і поведінка дуже дивна. Вона постійно оглядається по сторонам, ніби боїться чогось.

Сьогодні у нас з Дарком, стеження номер 11,  я повідомила маму, що затримуюсь з Дарком тому часу до вечора ще купа.

Уроки знов проходили повз мене, а перерви ми вирішили присвятити нашим відносинам, тому ховаючись у тьоті Клави   або на шкільному подвір’ї за столовою, ми проявляли наші ніжності одне одному.

Наші юні життя, заполонили події, які аж ніяк не вписуються у рамки нашого, так би мовити, дитинства.

Розслідування та невідомість, страх та тривога за життя другої людини тесали з нас дорослих, будучи ще в дитячих тілах.

Раптом мені зателефонувала мама, це було тривожно, бо сьогодні її зміна і коли вона телефонує то явно щось трапилось.

- Алло, - зляканим голосом промовила я.

- Доню, треба поговорити, можемо зустрітися у сквері за вашою школою?

- Так, а щось сталось?

- Сталось. Можеш взяти Дарка з собою.

-Ок будем через пару хвилин.

Дзвінок обірвався, а я залишилась зі своїми думками. Дарк штовхав мене в плече, чекаючи відповіді на німі запитання.

- Мама хоче зустрітися, в сквері за школою, сказала, що ти можеш піти зі мною.

- Щось сталось? – насторожено запитав хлопець.

- Сказала, що так.

Дарк накрив мене своїми підтримуючими  обіймами. Саме вони мені були вкрай необхідні. Ми підійшли до скверу де відразу помітили карету швидкої допомоги. Раніше вона мені асоціювалася з мамою і я махала рукою кожній, знаючи що в котрійсь з них, моя мама. Всі  її колеги завжди махали мені у відповідь, а коли не махали, я знала, що саме в цю мить вони рятують комусь життя.

На мій десятий день народження, в подарунок дядько Дмитро, провіз мене по всьому місту дуже швидко і з сиреною, це було дивовижно.

Мама стояла біля автомобіля і потирала руку об руку, видно було, що вона хвилюється.

Я підбігла та обняла маму.

- Вона мертва, так? – відразу запитала я.

- Можливо – тихо відказала мама.

- Як це?

- Ми щойно їздили на виклик, бо біля вокзалу знайшли дівчину.

- Так це вона?

- Ми не знаємо, там важко впізнати.

Мої очі наповнились сльозами.

- Не треба, раніше часу хнюпати, зараз лікарі проводять експертизу. Ти ж знаєш Ліза відразу мені передзвонить. Ця дівчина за описом схожа на Анюту і вдягнена була в її речі.

- То це кінець. – сумно сказала я.

- Так стоп, я розповіла тобі аби ти дізналася першою так би мовити, але розкисати поки не буде результатів, я тобі не дозволю. Лише після смс, я дам тобі дозвіл на сум. Інакше, я більше не буду розповідати тобі нічого.

Дарк витер мої сльози, сказавши, що все буде гаразд і він не вірить, що то моя подруга. Мама теж сказала, що поки не вірить, але попросила нас не гуляти пізно та не вмішуватися в небезпечні справи. Вона дозволила проводити вечори у нас вдома та просила постійно бути на зв’язку.

- Коханий, пішли ми маємо простежити за тією жінкою

- Не сьогодні. Хочу показати тобі особливе місце, де я люблю бувати коли мені сумно.

Ми довго йшли, метрів 500 старим містом, потім довго підіймали на якусь гору, про яку я раніше не знала. Ми вийшли на дивну галявину, рясно встелену свіжою зеленою травою. Відразу кинувся в очі величезний могутній дуб, який потужно продукував нові листочки, по контуру стовбура були залишки минулорічного плюща, який чіпко тримався за стовбур. Він був настільки могучим, що здавалося, ніяка новина не могла його сколихнути.

Його гілки були протягнуті до неба, а одна була в зоні досяжності. Дарк підсадив мене на його гілку і потім слідом заліз. Ми сиділи на гілці, ноги звисали мов із гойдалки.

Дарк розповів, що знайшов це місце випадково, коли прогулювався містом. Він був у відчаї, коли здох його любимий і вірний собака.

Він поділився відчуттями та сльозами, а дуб забрав його біль.

Потім він приходив сюди коли потребував підтримки або час на роздуми. З цього дуба видно все місто, всі будинки здаються іграшковими, а люди, як горошинки. Тут можна відчути себе величним і значимим.

- Повір, як би це дивно не звучало, якщо поділишся тут своїм сумом, то дуб звільнить тебе. Можеш довірити йому свою Анюту.

- Гаразд вмовив – сказала я і почала свою розповідь, - Коли я була зовсім маленька, одного дня пішов тато, залишивши самі страшні слова, які я ніколи не забуду: В мене інша сім’я , яку я дуже люблю.

Далі я розповіла душероздираюючу історію, яку я всі ці роки носила з собою, наче рюкзак, який з роками, приріс до мого тіла і став його частинкою. Я віддала дубові свої слова, сльози та плани на майбутнє. Здається саме там і саме тоді, я його пробачила. Мені нарешті стало легко і приємно, ніби це міфічне дерево, ніжно зняло з моїх плеч цей тягар.

Раптом я почула мелодію свого мобільного. Це мама. Я боязко натисла на кнопку та приклала телефон до вуха.

- Все добре доню, це не вона.