Кохання з минулого (життя)

Хлопці теж плачуть

Перший день в школі пройшов непомітно і дуже шумно. Я став на рік старшим і зараз в 11 класі, це накладало якісь нові обов’язки на мої плечі. Весь наш клас не змінив свого складу, на диво в ньому продовжувала вчитись Еля.

Одразу на перерві після першого уроку Алекс витягнув мене в тихе місце коридору і влаштував справжній допит.

- Тепер ти від мене нікуди не дінешся – сказав він.

- Звучить якось химерно – усміхнувся я.

- Що то було, за мовчання все літо, я тебе чимось образив? – розпитував він.

- Ні, що ти, просто мені потрібно було перезавантаження, я хотів розібратися зі своїм життям не вмішуючи нікого.

- Ясно. Ми тепер не друзі?

- Чому ні? Коли ти тулився до Ані в лікарні, я ж не перестав з тобою дружити, то чому ти вважаєш, що тепер, чимось інакше – якось сумбурно пояснив я.

- А що Міла в лікарні?

- Ем.. Ні, з чого ти взяв? – я навіть обурився, на себе, що необережно обмовився. – Просто коли ти був з дівчиною, я не вмішувався у ваші  відносини і не хотів аби хтось втручався в наші.

- Ти досі не можеш пробачити мені той випадок? – запитав Алекс

- Це тут ні до чого, суть ти зрозумів.

- Дивні ви якісь. Мілка теж у себе на сторінці написала : Вперед в нове життя… і зникла з соц.мереж.

А я лише мовчки ковтав слину, аби приборкати переживання.

- Як пройшло ваше примирення в Греці? – сказав Алекс, а мене наче струмом вдарило.

- Ми з тобою найкращі друзі і я хотів би тебе про дещо попросити.

- Так звичайно, можеш на мене розраховувати.

- Пообіцяй мені.

- О як все серйозно. – засміявся Алекс.

- Пообіцяй. – Крикнув я, на весь коридор і лише тихе відлуння почулося у відповідь. Алекс аж підстрибнув від несподіванки.

- Обіцяю, чувак, ти знай, я не баба, мені можна довірити все.

Я спокійно підняв голову, щоб подивитися йому у вічі. Навіть тепер я не міг розповісти йому правду, але мені потрібна була його дружня підтримка. Він глянув мені прямо в очі і не зміг розгледіти їхнього кольору, вони були повні сліз. Я розплакався, як мале хлопченя в якого забрали цукерку.

- Ей, ти чого? – заметушився Алекс, - не хочеш не кажи, - але обіцяю, щоб ти не сказав це залишиться тільки між нами.

Я кивнув і кліпнувши очима, змахнув купу сліз зі своїх очей, коли мій погляд став яснішим я відповів.

- Ми вже не разом.

Зробивши довгу паузу, а друг вичекавши її почув продовження.

Сталось так, що ми більше не разом. Вона залишилась там… А я мушу жити далі. Але я дуже тебе прошу, ніколи більше не згаду її ім’я. Я просто не можу його чути. Нікому не розповідай про неї і не згадуй. І так, я все ще до нестями кохаю її.

Алекс був вражений таким зізнанням, звичайно він нічого не зрозумів, де там вона залишилась і що сталось, але як справжній друг не випитував, а дотримував свою обіцянку.

- Так дивно, сказав я, - хлопці не плачуть, вони сильні і  мужні – а я ні. Я реву як дівчисько і знаєш Алекс, тут – показав я на серце – дуже болить.

- Може тобі до кардіолога?

- До патологоанатома. – усміхнувся я, а Алекс підхопивши хвилю сміху, зареготав у весь голос.

Листопад місяць. Я сиджу під деревом, під нашим з нею деревом і листаю її щоденник. Я читаю слово і наче чую її голос.

Поневолі починаю говорити з Міланою і відповідати замість неї.

- А знаєш, якщо ти помреш, я буду довго горювати за тобою, ходитиму в чорному мов гот, навіть можу втримати рік мовчанки за тобою.

- Я не помру, принаймні не тепер. Але якщо що, не потрібно цих жертв, я просто хочу, аби ти був щасливий.

- Тебе ж тут нема, правда?

- Нема. Але я завжди у твоєму серці.

- А знаєш, якщо я коли небудь женюсь і в мене буде донька, я назву її в твою честь Мілана Даріївна. Звучить?

- Ще б пак. Я буду рада.

- Ти ж повернешся до мене?

- …

І раптом зрадливо стало тихо, я навіть не міг відповісти щось собі, аби заспокоїтись.

Та раптом здійнявся вітер і завив між гіллям дуба,  так точно як зараз в моєму серці. І враз безліч кольорового листя засипало мене під тим дубом. Воно сипалось несамовито. Насипаючи повні очі смітинок та накриваючи зверху.

- Міла, диви яка краса – ти певно полюбляєш таке видовище, диви, це все для тебе, дивись є все – тебе нема…

Я зачитався її думками : Я найщасливіша в світі людина, поруч з ним мій світ стає ідеальним, поруч з ним є все чого можна лише бажати і навіть, якщо колись доля розпорядиться, щоб ми були не разом, я хочу щоб він був щасливий. Щоб він посміхався, насолоджувався життям, Ба навіть зустрічався з іншою дівчиною, лиш аби він відчував все те, що відчуваю я до нього.

Ці слова, дали мені ще трохи кисню, аби продовжити боротьбу аби навчитися жити без неї, хоча ці думки мене зводять з розуму.

Вона хотіла б, щоб моє життя не закінчилося там в Греці, а щоб я рухався далі. Прокидався вранці, йшов до школи, веселився на перервах, грав у футбол, перемагав, списував і не покидав допомогу тьоті Клаві, лише через те, що там повно спогадів про неї. Вона чудо.

Після прочитання того абзацу, я почав хоч трохи жити. Моїм справжнім другом стала Еля. Від тоді коли я провів рамки, вона навіть близько не намагалася їх переступити.

Вона стала для мене ціпком, який давав змогу опиратися на неї коли мені було важко йти. Ми ніколи не розмовляли про Мілану, вона не питала, я не казав.

Я ніби стер її із пам’яті школи та своїх друзів. Вона стала моєю звичкою після 18.00.

Навіть на канікулах, коли не потрібно було йти до школи, я ловив себе на думці, що згадую про неї лише після шести.

І коли ця думка прийшла до мене, я злякався. Злякався своїх бажань і думок. Я біг стрімголов в лікарню до неї.

Всі кругом прекрасно знали мене і вже не сварилися, що я приходив не в часи відвідин. До речі мої візити стали рідшими, я вже не ходив туди щодня.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше