Випускний

Минали дні і місяці…

Сьогодні рівно рік, як я живу без неї. Мені легко говорити про неї, про минуле, я майже змирився з обставинами, які склалися. Я не міг нічого змінити, тому просто продовжував жити.

Я зовсім змінився, змужнів відростив густу бороду, яка огортала моє обличчя, впевнений, Мілані б не сподобалось. Я обов’язково зголю її , як тільки вона повернеться. Підкачав тіло, підлікував душу.

Я стою перед дзеркалом, мама зав’язує мені темно синю краватку, вона гарно дивиться із сріблястим випускним костюмом. Я красунчик. Поправивиши гелеву чолку, я взяв фото Мілани, яке стояло на моїй тумбочці в сріблястій рамочці  і зробив селфі.

Безглуздо? Можливо. Але сьогодні мій випускний.

Ми всі зібралися біля школи, всі в святкових сукнях. Школа, явно змінила нас, виростила не лише наші знання, але і почуття, нашу відповідальність.

Дівчата в різнокольорових сукнях, хлопці в чорних косюмах, лиш я, як біла ворона, точніше сірий ворон.

Хоча через натовп веселки, я помітив дівчину у сріблястому платті, вона виблискувала на всю школу. Чорне волосся було завите в середні кучері, з під плаття виднілись тоненькі підбори.

- Еля? – перепитав я.

Дівчина підняла очі, які були вкриті довгими накладними віями, які виблискували від щастя.

- Так.

Вона виглядала чарівно, не як пацанка-гот, а як справжня леді. Всі наші, казали, що вона гидке каченя, яке до випускного перетворилася в чарівного лебедя.

- Ну ходімо. – я подав їй руку і ми пішли фотографуватися до нашого класу.

Ми розважалися, сміялися, гуляли по місту, навіть деякі екземпляри купалися у фонтані, впевнений Міла теж би з розбігу це зробила.

- Ель, давай скупнемось! – на мить мені здалося, що якщо вона скаже давай і разом пірнем у фонтан і будем ближчими ніж просто друзі.

- Дарк, ти в своєму розумі? 2 години наряджатись що раз і все?! Ні, давай без мене.

- Ок.

- Ти що?   Я пожартувала, як ти мокрий будеш ходити по місту?

- Справді як? – подумав я і згадав історію з цуциком, коли Міла залізла в крижану воду, не задумуючись, як виглядатиме мокра в місті.

Сьогодні, я дозволив собі трохи більше ніж зазвичай. З хлопцями ми роздавили пляшку вина на трьох, їм нічого, а мене понесло. Я ніколи не пив, але тепер ця рідина нарешті зменшила мій біль за коханою і розставила все по місцям.

Я виліз на балкон та вирішив стрибнути. Ресторан не високо, всього два поверхи, тому не вб’юсь, але опинюсь поруч.

Та доля вирішила інакше. Підійшла Еля і запросила на білий танець.

Я обняв її за талію і закрив очі. О диво, я не бачив там Мілану. Напевно це мені подарунок на випускний. Я обіймав Елю, відчував тепло її тіла, її запах і зовсім не відчував докорів сумління.

Ми танцювали всю ніч, дуріли і пізнавали наші інші сторони.

Ми разом з класом пішли зустрічати світанок. Це було настільки класно і ці спогади назавжди залишаться в моїй пам’яті. Але настав час прощатись, час сліз і теплих слів.

До другої години дня, всі розійшлися по домівках. І лише ми з Елею залишилися на найвищій точці нашого міста і як на долоні видніли будинки і люди, які жваво працювали і шуршали по своїм справам.

- Дарій, ти знаєш, що ти найкраща людина на цьому світі.

- Та ну, перестань. – відмахнувся я.

- Ні, справді. Лише ти був до мене добрим, лише ти мене не боявся, лише ти був мені другом, коли я хотіла більшого.

- Ти  це заслужила. Ти хороша дівчина, симпатична – я трохи збавив темп.

- Але…

- Без «але» Цей рік, ти стала для мене дуже близько, підтримувала мене і завжди була поруч. Ми стали мов два цуцика загублені в цьому світі. Хоча сьогодні я бачу не цуцика – а гарну породисту … - вона перебила мене .

- Сучку? – засміялася.

- НІ!!! – огризнувся.

- Та я, жартую. Можна запитати?

 - Що завгодно. Для тебе сьогодні можна все.

- А ти не пожалієш?

- Ні. Ти досить багато зробила для мене і заслуговуєш на відповіді на свої запитання.

- Я розчулена, до глибини душі. Гаразд…- протягнула дівчина  - А хто та дівчина, яка у тебе в гаманці на фото?

- Це Міланочка – моє кохання з минулого життя.

Наступила незручна для всіх хвиля тиші. Еля більше не задавала запитань, а мені так хотілось розказати їй все.

Я відчував симпатію до неї, мені страшенно захотілося її поцілувати.

І вже за мить наші губи злилися в поцілунку. Її губи були ніжні мов хмаринки і я просто віддав себе почуттям. Та чим відвертішим ставав поцілунок тим глибше я переносився у минуле. У наші мрії, у наші прогулянки, у наші спільні плани.  Я обіймав Елю, вдихав аромат її парфумів, але в душі, в руках моє серце тримала Мілана. Мене било тисячами блискавок з минулого, а я тим більше намагався втримати Елю і замінити нею Мілу.

Я відчув, як Еліні дотики ставали все м’якшими і ніжнішими, ніби вона з друга перетворювалася на дівчину, мою дівчину. Біда лише в тому, що я ніяк не міг перетворитися і відпустити Мілу.

Я різко відсторонився.

- Вибач. Але я не можу.

- Можеш. Ми зможемо разом.

- Ні. Вибач. Хай краще я доживу це життя сам, бо серце моє залишилося в минулому житті.

- Не можна жити минулим. – сказала Еля і доля правди в цьому була.

- Я не люблю тебе і моя душа назавжди залишиться з нею.

І ці слова були щирі.

Етап  завершення - пройдено.

Для себе я вирішив чекати, до кінця, навіть якщо це буде ще рік, два, п’ять, двадцять.