Кохання з перешкодами

Глава 1

Хілпатрік зручно вмостився в кріслі за столом. А коли до кабінету увірвався Гарольд його обличчя було біліше стіни. Він мовчки налив собі склянку води і залпом випив її. А коли поставив порожню склянку на стіл, озирнувся на них обох.

- Ти не знала, що в нього алергія? – рявкнув від до Лізи, схопивши олівець за своєму столі. – Ти скільки років готувала для нього страви. Хіба не знала, що в нього алергія на цитрусові?

- Я знаю, що в нього алергія на лимони, - прошепотіла вона. – Я навіть у м’ятний соус не додала лимонний сік.

- Та невже? – хмикнув Хілпатрік. – Щось мені здається, що ти сьогодні трішки сама не свою. Могла і по інерції додати до соусу лимонний сік.

Оглянувши його зневажливим поглядом, Ліза прикрила очі.

- Я обслуговую цього клієнта вже півтора року, - промовила вона. – І жодного разу такого не було. Це з вашим приходом…

- Я щось не зрозумів, - він підвівся і вперся в стіл кулаками. – Ти звинувачуєш мене в тому, що через твоє недбальство ледь не загинула людина?   

- Я не знаю, - викрикнула Ліза, тремтячим голосом. – Я не додавала до соусу лимонний сік.

- Ще скажи, що це я його додав, - гаркнув Хілпатрік. – Це безглузда розмова. Гарольде, або ви її звільняєте, або звільнитеся разом з нею. Я не готовий тримати на своїй кухні кухаря-вбивцю. Он погляньте, яку рекламу в пресі вона нам вже зробила.   

Він тикнув їм в обличчя власний смартфон, де до неї вже приклеїлося прізвисько «кухар-вбивця». Ліза готова була розплакатися. Очі наповнилися слізьми. Долоні тремтіли. Груди щось стискало.

- А це бува не ти збризкав м'ясо баранини лимонним соком? – здогадка закрутилася у її голові.

- Оу! – Хілпатрік розреготався. – Вдалий хід. Ось тільки не варто перекладати на мене свою провину. Не раджу з хворої голови перекладати провину на здорову голову. Через тебе ледве не загинула людина, а ти так вправно перекладаєш провину на когось іншого? Скоро дійдемо до того, що це була змова проти постійного клієнта. Він виявиться шпигуном і спецслужби захочуть позбутися його…

- Не смішно! – гаркнув Гарольд. – Повертайтеся на своє робоче місце, Метью!

- Це не ти мене позбуваєшся, - крикнула Ліза йому в спину. – Це я йду.

Та Хілпатрік лише грюкнув дверима і зник.

- Ти розумієш, що я маю тебе звільнити? – Гарольд скривився. – Адвокат Сексторфа вже телефонував мені. Вони готують позов до суду. Зараз йди додому. Випий гарного вина. Послухай прекрасну музику. І виспись. А завтра… завтра буде новий день.

Ліза лише хмикнула, поглянувши на Гарольда крізь сльози.

- Якщо керівництво готелю вважає, що я за п’ять з половиною років так і не заслужила бути шеф-кухарем ресторану, - промовила вона якомога спокійніше, - то сенс тут працювати далі? Жодному моєму слову не вірять. Я не додавала до страви лимонний сік. Це швидше за все він скропив м'ясо. Та як це довести? Та й сенс? Я відмовила скільком власникам ресторанів, щоб збудувати тут кар’єру. І де я опинилася? А найголовніше – я розірвала стосунки з людиною, яку дійсно кохала, щоб залишитися тут і займатися улюбленою справою.

- Лізо, життя на цьому не закінчується, - знизав широкими плечима Гарольд. – Ти можеш збудувати кар’єру будь-де. Світ великий і ресторанів мільйони.

- Так, - усміхнулася доволі сумно. – Світ великий і ресторанів багато. Але… в кожному з них я маю починати все з початку. У мене немає родичів, які мають готелі чи ресторани. Я всього в житті досягла власними силами та своєю наполегливістю і працьовитістю. І ось тепер залишаюся біля розбитого корита.

Гарольд завмер на місці, як соляний стовп. Оглянув її з ніг до голови. І певно побачивши в очах біль та розчарування, лише кивнув головою.

- Ти ще молода, Лізо! – промовив тихо. – І в тебе все життя попереду. Невже ти й правду вважала, що в двадцять сім років станеш шеф-кухарем такого ресторану?

- Тобто? А те, що я два роки виконувала обов’язки шеф-кухаря – всіх все влаштовувало? Тоді мій вік нікого не лякав? - гірко просичала вона. – А тепер виявилося, що я занадто юна, щоб обіймати цю посаду. І до того ж жінка. Хіба не так?

- Лізо, припини! – тепер в його очах з’явився відтінок сталі. – Ти ж не станеш приплітати до всього цього гендерну нерівність та…

- Не стану! – фиркнула дівчина. – Не бійтеся, Гарольде!

Вона втягнула в себе якомога більше повітря й рушила до дверей.

Поки збирала в кабінеті речі, бачила зацікавлені погляди колег, які спостерігали за всім через скляну стіну. А вийшовши з картонною коробкою в руках, зупинилася й оглянула все навкруги. Колись вона поспішала сюди, жертвуючи власним щастям. Мала купу нереалізованих ідей, які ще не встигла впровадити в життя. І де вони тепер? Нащо все оце тепер? Куди подіти ці ідеї? Та найбільше через що вона шкодувала – Девід. Її Девід. Той, хто три роки був її повітрям, її диханням, її сенсом, її життям. Хто смішив її, коли було сумно. Хто влаштовував для неї романтичні свята щонеділі. Хто вмів відпочивати так, що їм заздрили всі подруги. І вона відмовилася від оцього всього заради посади, яка пролетіла повз неї, як фанера над Парижем.

А навкруги зібралися її підлеглі в білих фартухах та ковпаках.

- Як ти? Що сталося? – біля неї зупинився Роджер, поглядаючи в коробку, де виднілися рамочки з її грамотами та фотографіями. – Ти йдеш?

Ліза втягнула в себе якомога більше повітря, за ці секунди збираючись з думками, які танцювали в голові. Все змішалося. Перед очима пронеслося все, що вона тут пережила. Все, що пройшли пліч-о-пліч з цими людьми.

- Так, - кивнула головою.

Вони не заслуговують брехні. Не заслуговують бути втягнутими у весь цей бруд. І той вчинок зі зміною меню на банкеті в честь призначення нового власника та відмовою від торту зі стриптизеркою – її провина. Її рішення. Тож ніхто з них не має відповідати за це. 

- Я хочу подякувати кожному з вас за роботу та командний дух. Лише він, інколи, виручав нас з багатьох непередбачуваних ситуацій. А їх у вашій роботі буде ще сотні, - промовила вона, видихнувши нарешті. – Кожен з вас заслуговує кожен цент, який тут отримує. Будьте завжди собою! Не йдіть на компроміс з совістю. І просто повірте в себе. І я безмежно вдячна долі, що свого часу працювала серед таких людей. Ви багато чого навчили мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше