Глава 17

Голова боліла дуже сильно. Здавалося, що в неї увітнули тисячі голок. В роті пересохло. Руки здавалося не слухалися. Ліза повільно відкрила очі. Повіки здавалися такими важкими, ніби на них цеглини поклали.

- Девіде… Допоможіть…

Яскраве світло відразу вдарило в очі, тож дівчина миттєво їх закрила й знову провалилася в темряву.

- Вона приходить в себе, сестро? - почула вона зовсім близько голос Майкла.

Це ж був його голос? Чи ні?

Та темрява знову огорнула її своїм покровом.

Здавалося, що вона йде довгим коридором. Десь чути гавкіт собак. За звуками зрозуміло, що вони велетенські. Тіло проймає страх. Горло щось стискає. Ліза хапається за двері й пробує відчинити їх. Та двері не піддаються. Одні, другі, треті…

- Допо… допоможіть, - з острахом закричала вона.

Голос її не слухається. З горла вириваються якісь уривки фраз.

- Шшш…, - почула вона біля вуха. – Тихо, люба, я поряд!

 Ліза впізнала б цей голос із тисячі. Вона повільно спробувала знову відкрити важкі повіки. Перед очима все розпливалося. Та запах Майкла з нотками білого мускату, бобів та амбре вона все одно вловила. Він пахнув апельсиновим деревом, сливово-хвойним акордом кедру та легкою гіркотою мигдального горіха.

- Майк… Майкл, - видавила вона з себе. – Майкл…

- Все добре, - тихо прошепотів він таким ніжним та турботливим голосом. – Ти в безпеці!

Він сів перед нею на ліжко й обійняв її, міцно притиснувши до себе.

- Я ж бачила… бачила того чоловіка… бачила, що він якийсь підозрілий….

- Все добре, - промовив він. – Чоловіка спіймали. Зараз він дає свідчення про тих бандитів…

- А… Джек… він…

Майкл мовчав, ніжно погладжуючи долонею її волосся. Він заправив його за вушко й лише потім підняв на неї погляд своїх блакитних очей.

- Джек… загинув, Лізо! – промовив він, запинаючись. – Всі інші отримали травми різного рівня тяжкості. Але всі живі…

- Що ж таке мало статися там… що вони готові вбивати? – охриплим голосом запитала вона. – За що він загинув, Майкле?

Він важко зітхнув, прокашлявся, ніби прочищаючи горло. А потім лише притиснув її до себе.

- Є ще одна новина…

- Вбили ту жінку, яку ми витягували з моря? – викрикнула Ліза.

Нерви були на межі. Вона навіть не зрозуміла, що плаче. Сльози гарячими струмками текли по обличчю та збиралися біля підборіддя.

- Ні, - усміхнувся він. – Дякувати Господу, ні!

- Тоді що? – схлипнула вона. В горлі грудка. Ніс заклало. Дихати не було чим. – Ще хтось загинув? Майкле, не мовчи!

- Аманда скасувала весілля, - видихнув він на одному подиху.

- Як скасувала? Не відмінила? Не перенесла? А скасувала? – не втрималася Ліза. – А чому?

- Ну… напевно це вибух, смерть Джека… це вплинуло на всіх, - почав Майкл. – А загалом… Девід кинувся тебе рятувати з вогню… А її залишив…

- Я… як? – Ліза аж відхилилася.

- Ну… напевно він має до тебе почуття, - тихо прошепотів він. – Тож… Аманда скасувала весілля.

Ліза мовчала. Зараз в її голові був бедлам. Все перевернулося догори ногами. Якийсь розпач, стах, невизначеність.

- Що зі мною? – тихо запитала вона, оглядаючи свої руки.

Ніби прагнула знайти на них сліди вогню.

- Все добре! – промовив він. – Невеликі шишки та гематоми. Загалом відбулася лише переляком.

В його великих та блакитних очах з’явився якийсь невимовний сум.

- А інші? – тихо запитала вона.

- Гаррі пошкодив руку, - промовив Майкл. – На нього впала каструля з водою. У Ріанни опіки тіла від пожежі, яку спричинив вибух.

- О Господи! – Ліза сіла на ліжку. – Як вона? Що говорять лікарі?

- Все добре, - промовив він. – Її вчасно витягли звідти. Відсотків двадцять тіла зазнало опіків. Містер Гарднер повністю взяв на себе оплату за лікування. Тож вони отримають все необхідне. Не хвилюйся!

- Добре, - Ліза торкнулася долоні чоловіка. – З твоїми рідними все… добре?

- Якщо ти про Девіда, - промовив Майкл, відвівши погляд, - то з ним все добре.

- До чого тут Девід? – тихо запитала вона.

- Ліз, - тихо промовив він. – Я радий, справді радий, що з тобою все гаразд. Та… це остання наша розмова…

- В якому сенсі? – дівчина відчула, як руки пройняло тремтіння.

- В прямому, - прошепотів він.

- Що це означає? – тепер тремтіння пройняло її тіло.

- Грати більше немає перед ким, - відповів він. – Девід вільний. Тож… тепер…

- До чого тут Девід? – перебила Ліза. – Мені не потрібен Девід…

- Але ти кликала його уві сні, - промовив Майкл. – Тож для всіх буде краще, якщо ти сама вирішиш чого ти хочеш…   

- Я знаю чого я хочу, - схопила вона його за руку. – Знаю, Майкле!

- Чудово! – усміхнувся він лише одним кутиком рота. – Коли щось вирішиш – дай знати!

Він піднявся й просто пішов.

- Бережи себе, Лізо! – промовив він. – І цінуй себе! Ти варта найкращого!

Двері зачинилися, сховавши Майкла. Дівчина раптом відчула якусь пустку в душі. Ніби у неї вирвали серце з грудей. Очі миттєво наповнилися сльозами. Дихання зупинилося.

А двері прочинилися й на порозі з’явився Девід.

- Привіт! – видавив він з себе посмішку. – Як ти?

А сльози повільно покотилися щоками. Дівчина навіть не стала їх витирати.

Девід закляк на місці. А потім взяв стілець й сів біля її ліжка.

- Ліз, не плач! – прошепотів він. – Все вже позаду! Майкл зараз їде до відділку поліції. Там суддя видав ордер на арешт тих бандитів. Тож тепер тобі нічого не загрожує.

Вона кивнула, витерши долонею мокре підборіддя.

- Ліз, - він взяв її долоню й підніс до своїх губ, – як так сталося, що ми зайшли так далеко? Ми ж кохали одне одного. Кохали, сонце! Ти віддала перевагу кар’єрі. А я… я розлютився через це… й вирішив ощасливити хвору Аманду. Та… та в душі знав… завжди знав, що кохаю лише тебе…

- Справді?

- Так, - він поцілував її долоню. – І ми можемо бути разом. Можемо забути все. Можемо почати все з початку. З чистої сторінки… В закоханих таке буває. Буває, що вони розходяться. Але справжнє кохання все переможе. Не буває легкого шляху. Кожне кохання має якісь перешкоди. Має перешкоди, які заважають бути щасливими.