Глава 23.

Наступні два дні Вадим з Мариною провели вдома. Іноді вони виходили посидіти у двір, але дівчина категорично відмовлялася йти на прогулянку за межі паркану. Синець все ще займав значну частину її обличчя, тому Марина соромилася показуватися на очі іншим людям. Вадим не відходив від дівчини ні на крок та почувався абсолютно щасливим, відчуваючи її присутність у будинку. Разом вони дивилися фільми, готували обід, читали книжки. А коли наставала ніч, Вадим знову та знову демонстрував Марині свою пристрасть та ніжність, не дозволяючи їй сумніватися у своїй привабливості навіть з синцями на обличчі. Ці два дні були дуже щасливими для них обох. А на третій день Марина помітила, що у холодильнику майже не залишилося продуктів.

— Якщо не поїхати у магазин, то завтра ми помремо з голоду, — промовила вона з посмішкою, вказуючи Вадиму на майже порожні полиці холодильника.

— Ти маєш рацію, — Вадим лагідно поцілував її у кінчик носа. — Пропоную поїхати у магазин та купити все необхідне.

— Вадиме, ти ж знаєш… — Марина опустила очі. — Я соромлюся показуватися кому-небудь у такому вигляді. Тобі доведеться поїхати самому.

— Я не можу залишити тебе саму, — Вадим пригорнув дівчину до себе, ніжно подивившись у її очі.

— Скільки тобі потрібно часу, щоб з’їздити у магазин? Година, не більше! Зі мною все буде добре. Я нікуди не виходитиму з твого будинку, — Марина переконливо дивилася на нього.

— З нашого будинку, — поправив її Вадим. — Гаразд, я поїду. Але, Марино, пообіцяй…

— Обіцяю, що нікуди не виходитиму з нашого будинку! — Марина поцілувала його в губи.

Вадим швидко зібрався та поїхав у магазин, пообіцявши повернутися через 40 хвилин. Марина залишилася сама. Після цих двох днів, які вони провели разом, дівчині було незвично бути без Вадима. Марина вирішила, що час мине швидко, якщо вона почитає книжку. Дівчина забрала свій телефон та пішла у бібліотеку. Взявши з полиці детектив, який здався їй цікавим, Марина зручно вмостилася у кріслі. Та щойно вона відкрила книгу, як у неї задзвонив телефон.

Телефонував Антон. Дівчина спочатку хотіла не брати слухавку. Але телефон дзвонив наполегливо, тому Марина не змогла стримати свою цікавість.

— Алло! — спокійно промовила вона.

— Марино, привіт! — почула вона голос Антона. — Будь ласка, не кидай слухавку! Я дуже хочу поговорити...

— Говори...

— Як ти почуваєшся?

— Нормально. Твій брат і його спільник не встигли нанести мені серйозних травм.

— Марино, повір... — Антон зробив паузу. — Присягаюся, я нічого не знав про справжні наміри Артема!

— Дійсно? А може так ти вирішив помститися мені за те, що я не кохаю тебе? — вимовила Марина.

— Ні! Я б ніколи не зробив тобі нічого поганого! — впевнено промовив Антон.

— Ти вже зробив, Антоне! — відповіла Марина.

— І я ненавиджу себе за це! — Антон зітхнув. — Я розумію, що ти ніколи мені не пробачиш. Але скажи... Ти впевнена, що Артем розділяє погляди Катавасова?

— Абсолютно! Твій брат допомагав Сергію під час нападу на поліцейських. А два дні тому він був готовий допомогти йому вбити мене.

— Артем часто йшов на крадіжки. Але я не можу повірити, що він намагався вбити людину!

— Антоне, мені не цікаво, можеш ти повірити в це чи ні! — розізлилася Марина, підвищуючи голос. — Я все бачила! Твій брат злочинець, що б він тобі не казав! І я дуже сподіваюся, що його спіймають! Він повинен відповісти за свої вчинки! Це все, про що ти хотів поговорити?

— Так, це все… — Антон зітхнув. — Марино, пробач мені… Повір, я дійсно ненавиджу себе за те, що трапилося!

Марина поклала слухавку та роздратовано відкинула телефон убік, а потім замислилася. Можливо Антон дійсно нічого не знав? Але вона більше не зможе довіряти йому, ніколи. Почувши під вікнами шум, Марина визирнула на вулицю і побачила біля паркану машину Вадима. Дівчина поспіхом побігла до нього вниз. Вадим ніс два величезних пакети з продуктами. Марина швидко відчинила перед ним вхідні двері, пропускаючи його в передпокій. Вадим поставив пакети на підлогу та підхопив Марину в обійми.

— Я страшенно скучив за тобою, моя маленька! — посміхнувся він, цілуючи Марину. — Як ти тут?

— Ми не бачилися всього півгодини, але я теж сумувала за тобою, — Марина міцно обійняла його. — Добре, що ти повернувся!

— У тебе погляд трохи сумний, — помітив Вадим, зазирнувши дівчині в очі. — Щось трапилося? Тобі все ж таки було страшно самій?

— Ні, але... — Марина зробила паузу, а потім відверто промовила. — Поки тебе не було, мені зателефонував Антон...

— Судячи з усього, він так і не зрозумів, що йому треба дати тобі спокій... — ВАдим став похмурим, а у його синіх очах спалахнув сердитий вогник.

— Він вибачався, — пояснила Марина. — Казав, що нічого не знав. Можливо, так воно і є?

— Не довіряй йому! Сподіваюся, ти йому не сказала де ти зараз?

— Звичайно ж ні, — заспокоїла його Марина. — Я нікому не скажу, що живу у тебе.

— Це буде правильно, — Вадим лагідно подивився на неї. — Ходімо на кухню, я купив тобі дещо смачненьке.