Глава 7 Дашка

І не встигаю я взагалі навіть рота відкрити, як він опиняється поряд, втягує мене до ванної кімнати та закидає собі на плече. Кров миттєво приливає до голови. А запах гелю після миття лоскоче ніздрі.

— Ти що робиш, навіжений?! Ти що собі дозволяєш? – вимахую ногами в повітрі, невдоволено лупцюючи його оголений поперек. Моя сукня на животі стає мокрою, прилипаючи до його оголеного плеча. – Постав мене на підлогу, примурок! Негайно!

А він лише обхоплює мої стегна міцніше й широким кроком кудись мене несе.

— Зараз поставлю, — ричить Денис, відвісивши моїм сідничкам гучного ляпаса. – Батькові вже давно варто було взятися за твоє виховання. Та якщо він поклав на мене цю нелегку місію, то начувайся. Помилування не буде…

За секунду опиняюся на підлозі й ледь не скрикую з переляку. Оскільки цей невихований мужлан вмикає крижану воду, яка за секунду перетворює мене на мокре курча з пасмами, які прилипають до шкіри обличчя та плечей, й мляво падають на мокру сукню.

— Ти… ти взагалі… чи що? Відпусти, — кричу, наковтавшись води. – Ненавиджу тебе! Придурок! Товстошкірий ембріон! Селюк!

Та я знову й знову опиняюся під струменями крижаної води. Господи! Ненавиджу його! Ненавиджу!

Пробую відштовхнути цього нахабу від себе. Вирватися. Мене починає трясти. Тіло тремтить. Здається, навіть, зуби стукотять. Холод проймає до кісток.

— Наступного разу думатимеш головою, перш ніж утнути таку дурницю, — шипить він зовсім близько біля мого вуха. – І наступного разу засуну під окріп.

— Та пі… пішов ти! – мене вже трясе, голос зривається на крик. – При… придурок, якого світ не бачив. Месія бісів! Ким ти себе взагалі уявив?    

Нарешті мені вдається вирватися, чи то він ослаблює свій натиск. Вилітаю з душової кабінки й ледь не падаю, посковзнувшись на мокрій підлозі. Він миттєво підхоплює мене ззаду.

— Прибери від мене руки, — кричу щосили, відштовхуючи його. – Я зараз поліцію викличу!

— Невже? – сміється Самойлов, в якого з волосся капає вода. – А поліція вже тут. Чи поліянти з рожевими пасмами не вселяють тобі довіри?

— Мені не вселяють довіру такі ідіоти, як ти! – кричу на нього, відкривши шафу та дістаючи великого махрового рушника. Брендова сукня змокла, обтягнувши моє тіло. Соски від холоду набрякли. – Хто винен в тому, що ти читати англійською не можеш? Невіглас! І ще й мав нахабство звинувачувати мене в чомусь.

— Це я читати не вмію? – фиркає Самойлов, дістаючи з кабінки тонік. – І якого біса написано на ось цій пляшці?

— Тут написано шампунь-тонік, — ричу на нього. – Що? Що ти так дивишся на мене? Відвернися!

— Ти мене взагалі за ідіота тримаєш? – хапає мене за лікоть.

— Лапи свої прибери, — вириваю руку. – Ти зіпсував мою сукню від Маргарити Козак, придурок! Я вже мовчу за взуття Джиммі Чу…

— Чиє? – Самойлов відступає на крок назад, примруживши погляд. – Ти доношуєш взуття після якогось китайця? Придбала його в секонд-хенді й вихваляєшся? 

— Боже! – вкутуюся в рушника. – Джиммі Чу – відомий малайзійський дизайнер взуття. Ти ідіот, Самойлов! Крапка!

— Ти реально віриш, що оце, — вказує підборіддям на мої ноги, — від зіткнення з водою ще можна носити? Щось махлює твій малайзійський дизайнер. Або це тобі локшини на вуха навішали стосовно взуття від відомого дизайнера.

— Багато ти знаєш, — шиплю роздратовано. З волосся стікає вода. Руки тремтять. – І жарти у тебе не смішні. Мало того, що невіглас, ще й в моді не розбираєшся. ВЗАГАЛІ!

— Ну… коли ти так гарно розбираєшся в моді, то думай, що мені робити з цим волоссям, — буркає Денис. – Бо я не піду звідси, поки ти не повернеш мені мій колір волосся.

— Що робити з твоїм волоссям? – сичу роздратовано. – Те, що й мені з взуттям від Джиммі Чу.

Усміхаюся, скорчивши гримасу.

— Я так і скажу таткові, що через тебе ми не з’явилися на такій важливій для нього вечірці, — промовляю швидко. – Що? Я не стану прикривати тебе.

— Через мене? – Денис дістає рушника з шафи, якою я недавно користувалася й починає витирати волосся. В нього гарна фігура. Видно, що спортзал відвідує. Певно хоче справити враження на дівчаток з синдромом пуританок, які носять довгі спідниці та блузки з довгими рукавами. – То це я спеціально поставив у кабінку шампунь-тонік рожевого кольору?

— І що? – знизую плечима, розглядаючи доріжку з волосся на його животі, яка ховається під рушником. – Я інколи користуюся…

— Смішно, — відкидає вологого рушника. – І чого ж на твоєму волоссі немає жодного пасма рожевого кольору? Чи може зробимо?

Підморгує, а я відступаю назад, відчуваючи, що якщо він на це наважиться, то я роздряпаю йому його нахабну фізіономію.

— Щось я не подумав про це відразу, — усміхається. – Знаєш, як би гармонійно ми виглядали на вечірці твого татка?

— Не підходь! – намацую руками якусь пляшку на столі.

— А то що? – усміхається він. – Що ти зробиш, мала? Ти ж знаєш, що сили в нас нерівні? І якщо я захочу, то перефарбую твою відморожену голову в будь-який колір.

— Якщо ти торкнешся мене, — відступаю знову, – я за себе не відповідаю.

— Це якщо ти, ще хоча б раз, спробуєш утнути якусь дурницю, — починає Самойлов. І зараз в його голосі нотки, які змушують тремтіти мої коліна. – Я не буду дивитися на те, що ти жінка. Відповідь буде вдвічі страшнішою. Хочеш випробувати долю? То ризикни!

Він підхопив свої речі з підлоги й попрямував до дверей.

— До речі, твій татко дав мені карт-бланш стосовно тебе, — озирнувся та підморгнув він. – Тож не дратуй мене краще!

Дивлюся на Самойлова з-під насуплених брів. Карт-бланш? Ага! Помрій! Придушую в собі бажання розсміятися йому прямо в обличчя. Він сильніший фізично, це однозначно, але я хитріша. І не здамся, навіть, якщо він засуне мене в окріп. Ви тільки погляньте, ким він себе уявив? Ледве не Господом Богом. Не менше. Розправив пір’я. Підняв хвоста. Павич доморощений. Відчув підтримку татка і думає, що оцими погрозами зламає мене? Ну-ну!