Глава 10 Денис

Пропускаю її в дверях, притримуючи їх. А потім погляд падає на велосипеди, припарковані біля будівлі відділку. Помічаю на клумбі біля будівлі сліди від коліс. У неї це в крові – порушувати закон? На одному з велосипедів до керма прикріплений алюмінієвий бідончик. На багажнику іншого – корзина з їжею.

— Самойлов, ти так дивишся на велосипеди, ніби з дитинства лише на лексусах катався, — фиркає Дашка.

— Це ж обід, — буркаю, — і я в поліційній формі…

— От і добре, — шкіриться це дівчисько. – Сьогодні ти будеш зіркою всіх соціальних мереж.

Брови повзуть догори. Що? Оце вже ні!

— Я на це не підписувався, — гиркаю. – І ти нічого іншого не могла вигадати?

— То це так працює? Мені з панського плеча дозволено було порушити закон? – озирається на мене Дашка. – Ти забрав мої права. І чим я маю везти тебе на обід? Та не переймайся ти так. Кияни добрі. Вони ще фотографуватися з тобою почнуть. Такого столиця ще не бачила. Поліціянт їздить містом на велосипеді й слідкує за правопорядком. Оце новина, так новина. Думаю, тепер злочинці будуть жахатися від шурхоту велосипедних шин… До речі, тут неподалік я бачила СТО. Можемо заїхати й прилаштувати тобі на кермо оту вашу сирену поліцейську… Ну, щоб додати тобі значимості…

Не витримую й посмішка з'являється на обличчі. Вона невиправна. Але до біса креативна. І дуже вже старається зробити все, щоб я відмовився від обіду. Прямо зі шкіри пнеться. А мене ці її старання забавляють. Піділлємо трішки масла у вогнище.

— Даш, ну вибач! – знизую плечима, підігруючи їй. – Ти так старалася. Готувала обід для мене. І маєш повне право так поводитися. Хто я такий, щоб не оцінити працю цих натруджених ручок. Гаразд! Поїхали!

Очі Панової стають такими великими, що здається займають пів обличчя. Вона шумно проковтує й на секунду заклякає на місці. На обличчі жодної емоції. Взагалі.

Та ось обличчя зашарілося. Дашка миттєво опанувала себе. Й вимушена посмішка робить її обличчя доволі гарним.

— Дякую! – видавлює вона з себе.

— Немає за що, — усміхаюся. – Що це в цьому бідоні?

— Борщ, — бурчить вона. – Це не бідон, а термос. Я ж маю нагодувати нареченого гарячою стравою. Хіба ні? А він тут хникає вже добру четверть часу. Так навіть в термосі все охолоне.

Забираю корзину з її багажника й переставляю до себе. Вона лише здивовано поглядає на мене.

Сідаємо на велосипеди й рушаємо узбіччям дороги. Не знаю куди вона мене хоче повезти, але відчуваю, що в дуже людне місце.

Їдемо містом, слідкуючи за дорогою. Автомобілі спочатку підрізали нас, та помітивши поліціянта у формі, стали поводитися більш дружелюбно. Добре, що я не переодягнувся, як хотів зробити від самого початку. На пішохідних переходах купи людей, які роззявивши рота, спостерігали за нами. Воно й не дивно. Не кожного дня побачиш поліцейського на велосипеді.

А моя хитрюща «наречена» ще й увагу привертає, махаючи всім рукою. Та спостерігати за нею, одне задоволення. Щоки розчервонілися. Волосся розкуйовдилося. Груди важко дихають. А з обличчя не сходить щира посмішка. Ось зараз Дашка справжня.

Парк «Нивки» зустрічає нас лісистою місцевістю. Народу не багато. Дехто з дитячими колясками прогулюється асфальтованими доріжками, вдихаючи вологе повітря біля річки Сірець. Поблизу чути дитячий лемент від атракціонів.

Зупиняємося біля однієї з бесідок. Дашка підкочує велосипеда й ставить неподалік. А потім забирає корзину з мого багажника. Беру термос з борщем.

Спостерігаю за тим, як це дівчисько накриває на стіл. Продумана кожна деталь. Скатертина така білосніжна. Видно, що ніколи в житті не їла в таких парках. Тут птахи з дерев можуть перетворити її на брудну ганчірку. Розкладає всі прибори, ніби в ресторані.

— Мені звичайно приємно, що ти очей з мене не зводиш, — фиркає вона. – Та не знала, що в тебе відпускають на обід на кілька годин.

— Ні…

— Тоді термос з борщем давай, — сичить. – Мені тебе ще назад до поліційного відділку повертати.

Подаю термос і сідаю до столу. Дашка миттєво подає пачку вологих серветок.

— Руки витріть, лейтенанте, — кидає вона. – До столу варто сідати з чистими руками.

Виконую її наказ, усміхаючись.

— Ти зараз схожа на буркотливу дружину, — кидаю їй. Її погляд зупиняється на мені. Й очі примружуються.

— А ти б хотів таку дружину? – раптом запитує вона, не зводячи з мене очей.

— Подивимося, чим ти мене годувати збираєшся, дружино! – усміхаюся. – Не хочу купувати кота в мішку. А раптом ти погана господиня. А я їсти люблю…

— По тобі не скажеш, — ставить переді мною тарілку з борщем. Запах забиває нюхові рецептори. Відчуваю, що добряче зголоднів. А ця прогулянка містом велосипедами лише нагуляла апетит.

— Я просто інколи за цілий день навіть поїсти не встигаю, — відповідаю, беручи до рук протягнуту нею пухку пампушку. – І буває працюю і вночі. Різні бувають робочі будні у поліціянтів.

— В тебе дівчина є? – раптом запитує вона, нарешті сідаючи навпроти мене.

— А в тебе хлопець? – підіймаю одну брову.

Дашка, яка піднесла ложку до рота, киває головою.

— Є!

— Чому ж ти тоді обідом годуєш мене, а не його? – надкушую пампушку. Часнику вона не пошкодувала. Та мені все одно. Зараз в мені вирує якесь двояке відчуття. Вона ж цілуватися до мене лізла. Хіба ні? А як же хлопець?

— Самойлов, не сміши, — бурмоче. – Думаєш, він їстиме борщ? Впевнена, він навіть назви такої не знає…

Дивлюся на неї, не зводячи погляду. Цікаво, вона і з ним така? Чи інколи буває інша? Добра, ніжна, щира? Хоча навряд чи такі слова можна ставити поряд з її ім'ям.

— Чому ж тоді твій батько не звернувся до нього за допомогою стосовно тебе? – запитую. – Думаю, тобі було б набагато приємніше проводити час у його компанії.

— Бо таких, як ти, купити можна, — хмикає вона, дивлячись прямо у вічі. – А він би відмовився від такої принизливої пропозиції.