Розділ 4

Розділ 4

          Переді мною стояла зовсім інша людина. Не той Ярослав Дроненко, образ якого я зберігала в пам’яті понад трьох років. Той хлопець зник, натомість з’явився змужнілий молодий чоловік, в якому я ледь впізнала колишнього Славка.

          На мене дивився стильний, одягнений в елегантне пальто, привабливий чоловік. Невимушено пов’язаний графітовий шарф розбавляв похмуру чорноту пальта, вдало підкреслюючи попелястий колір Славкових очей. Доглянуте волосся, ідеально виголене обличчя. Міський шик простежувався в його зовнішності та виділявся на фоні решти перехожих нашої Городянки.

          – Зорянко! – радісно вигукнув Ярослав і зробивши пару кроків, затиснув мене в своїх обіймах. Він відсторонився і радісно промовив: – Який я радий тебе зустріти!

          Я прокручувала момент нашої зустрічі сотні разів. Створила в своїй уяві безліч її сценаріїв. І ось, коли вона нарешті відбулася, я розгублено дивилася на нього і не знала, що говорити. Хвилювання від неочікуваної зустрічі паморочило свідомість, а в грудях пришвидшено билося серце.

          – Ходімо десь погріємося, – Славко підхопив мою валізу і взявши мене за руку, покрокував в бік найближчого кафе. – Вип’ємо по філіжанці кави.

          – Який ти став «львівський»! – усміхаючись, мовила я, почувши його слова.

          – То не є погано, еге ж?

          – Напевно, – сказала я, крокуючи поряд з ним.

          Звідки мені було знати, який Славко тепер? Стільки часу пройшло від останньої нашої зустрічі. Підліток Дрон здивувався б, якби побачив себе теперішнього, яким красенем він стане через декілька років. Я скоса споглядала на нього і подумки грала гру «Знайди десять відмінностей» між ним минулим і теперішнім.

          Ми зайшли в невеличке кафе. В приміщенні затишно і тепло. Відвідувачів не надто багато, окрім нас – пара дівчат-подруг та сивий чоловік. За мить ми сиділи за столиком, уважно роздивляючись одне одного. Я відчувала як палає моє обличчя під пильним поглядом Славка. Хоча, можливо це лишень така реакція шкіри на тепло після морозу?

          – Коли ми в останнє бачились, то ще не пили каву, – сказав Ярослав і всміхнувся.

          – Ми тоді були ще дітьми, – відповіла я. – Навчання в університеті спонукає її вживати.

          – Іноді, аж занадто. Буває, я п’ю її як воду, – пожартував він і зробив ковток гіркого напою. – Де навчаєшся?

          – В Києві, на дизайнера. Судячи по тобі, твоє навчання в спортивному коледжі не пройшло надарма.

          – А що зі мною, щось не так? – Славко вдавано оглянув себе, обдивляючись свою одежу з усіх боків.

          – Ні, все гаразд, – розсміялася я. – Ти чудово виглядаєш!

          – Та ну! – Славко відмахнувся. – У порівняні з тобою, я нікчемне одоробало. Зорянко, ти стала ще красивішою, ніж була.

          – Ти завжди вмів робити компліменти, – тихо промовила я, трошки знітившись.

          Він з неприхованою цікавістю розглядав мене, як якійсь цінний експонат в музеї. По його виразу обличчя було зрозуміло, що йому подобалося те, що він бачив.

          Деякий час ми мовчки пили каву. За вікном кудись поспішали перехожі, намагаючись якнайшвидше сховатися від морозу і потрапити в тепле приміщення. Небо затягнуло хмарами, наче сизий голуб закрив його своїм крилом. Скоріше всього, невдовзі розпочнеться снігопад.

          – Знаєш, я вступив в політех, – перервав мовчання Славко.

          – Кинув кар’єру футболіста заради креслень?

          – Ти ж знаєш, що я не хотів там навчатись.

          – І як на це відреагував твій батько? – здивовано поцікавилась я. – Пригадую, він дуже хотів, щоб ти став знаменитим спортсменом.

          – Він ще не знає, – Ярослав крутнув горнятко на блюдці. – То він хотів, а не я. Мене цікавить зовсім інша сфера діяльності.

          – Я знаю, – сказала я дивлячись на нього. – Тобі завжди подобались точні науки.

          – Ти пам’ятаєш? – було помітно, що він приємно вражений.

          Я лишень мовчки всміхнулась. До сьогодні мені здавалося, що спогади про нього розчинилися в часі, зникли з мого життя разом з Ярославом. Але ця зустріч вийняла їх з моєї підсвідомості. Оживила те, що я замкнула в маленькій скриньці і сховала в дальньому кутку своєї пам’яті.

          – Зорю, – сказав Славко і запнувся. Він замовк на декілька секунд і продовжив: – Я хочу вибачитися…

          – Не варто, – спокійно промовила і лагідно поглянула на нього. – Що було, те минулося. Хіба твоє вибачення щось змінить?

          – Я досі почуваю провину за те… За те, що… – йому було важко підібрати слова описати ту ситуацію, яка склалася між нами понад три роки тому.

          – За те, що залишив наші стосунки незавершеними? – я відкинулась на спинку стільця та уважно спостерігала за ним.

          – Ні, – заперечливо захитав головою Славко. – За те, що своєю поведінкою образив тебе. Я ж знаю, що ти чекала на мій приїзд.

          – Так, чекала, – я важко зітхнула. Я обхопила ледь тепле горнятко з кавою, намагаючись приховати своє хвилювання.

          – Я прагнув зустрічі з тобою, – він накрив своїми долонями мої руки. Вони були гарячими, обпікали своїм теплом. – Щодня згадував, як нам було чудово разом.

          – Чому ж ти не приїхав? – спиталася я радше з цікавості. Тому що тепер для мене це не мало жодного значення.

          – На початках я дійсно не мав жодної можливості приїхати. Перший семестр я провів у Львові, не приїздив у Городянку. Я був страшенно завантажений, виснажений, втомлений морально і фізично. Додому вперше вирвався на Різдво.

          Славко зробив паузу, поглядаючи на мене своїми сірими очима. Його руки ніжно стискали мої, від чого в грудях з’явилося таке знайоме хвилювання. Мене не обходили його пояснення і виправдання. Я навіть не прислуховувалася, до того, що він говорив. Єдиним моїм бажанням було те, щоб він не забирав своїх рук.