Кохати не можна дружити

Розділ 5

          Розділ 5

          По виразу обличчя,  я зрозуміла, що моя відповідь засмутила його. Хоча він намагався приховати розчарування, прикриваючись кволою усмішкою. Ярослав  невпевнено всміхнувся, самими лиш кутиками губ, але в очах застиг холод і смуток.

          - Славко, сьогодні я ніяк не зможу, – я схвильовано заправила пасмо волосся за вухо. – Хочу з батьками побути, я їх з вересня не бачила. Вибач…

          - Розумію…

          - Давай на вихідних побачимось? – запропонувала я і помітила, як Славко повеселішав і помітно збадьорився.

          -  У суботу зможеш? – без вагань запропонував він, наче очікував на мою пропозицію.

          - Гадаю, що, так, – відповіла я і вийняла з сумочки смартфон, щоб зорієнтуватися в годині. – Я мушу йти, стомилася з дороги. Та й хочу ще застати тата вдома, допоки він на роботу не пішов.

          - Гаразд, – Славко підвівся вслід за мною. – Ходімо, я допоможу тобі з валізою.

          Ми вийшли з теплого кафе і в ту ж мить вітер жбурнув нам в обличчя велику кількість сніжинок. Холодні, вони легенько поколювали шкіру, наче перевіряючи нас на витривалість. Я щільніше закуталася в шарф, і поглянула на Славка. Його волосся було злегка припорошене снігом.

          - Ти чого без шапки ходиш? – не втрималася я, щоб задати питання яке турбувало. – Хочеш заслабнути?

          - Мені не холодно, – сказав він і посміхнувся. – Я ж спортсмен, загартований і дужий.

          - А мені здається, ти зачіску боїшся зіпсувати, – промовила я і розсміялася.

          - Ну, звичайно, – Славко теж залився сміхом. – Може маєш дзеркальце, щоб я переконався, що волосся лежить ідеально. А то ще зганьблюся серед пацанів.

          Ми йшли дорогою до мого дому, спілкуючись так, немов ще вчора бачились, а сьогодні знову зустрілись. Жартували і сміялися. Наче не було останніх років розлуки і мовчазної прірви. Іноді, на декілька секунд, я крадькома споглядала на Славка. Він став справжнім красенем. Високий, стильно вбраний, і я була впевнена, що під купою зимового одягу ховається накачане тіло, яке привабить не одну дівчину.

          Біля під’їзду ми обмінялися номерами телефонів, і пообіцявши мені ввечері зателефонувати, Славко подався геть. Хвильку я спостерігала за ним, як виразно виділяється чорний силует на фоні білого снігу, а потім квапливо затупотіла сходами додому. На відміну від Дрона, груднева холоднеча пробрала до кісток і я страшенно змерзла.

          Біля дверей я спинилася, щоб перевести подих, і почекавши декілька секунд, натиснула кнопку дзвінка. За мить по той бік дверей почулися кроки, клацнув замок і на порозі з’явилася постать батька.

          - Сюрприз! – голосно, на весь під’їзд, закричала я і кинулася татові на шию.

          - Оце так! – радісно вигукнув він і міцно стиснув мене в обіймах.

          В ту ж мить з кухні надійшла мама і побачивши мене, радісно скрикнула:

          - Зоряночко! Яка несподіванка!

          Тато випустив мене з обійм, обмінявшись місцями з мамою. Очі її наповнилися сльозами радості, вона лагідно цілувала мене, не перестаючи посміхатися.

          - Ти застала нас зненацька, – сказала мама, витираючи похапцем змокрілі очі. – В тебе ж зараз сесія, екзамени…

          - Мені вдалося скоріше закрити сесію, і я вирішила приїхати без попередження.

          - От хитрунка! – тато розсміявся і затягнувши валізу додому, зачинив вхідні двері.

          Пізніше ми сиділи в кухні, як в старі добрі часи, спілкуючись про все, що відбулося в ці дні розлуки. І хоча ми обговорювали все це не в одній телефонній розмові, бесідувати віч-на-віч було все ж таки набагато краще. Я снідала смачними маминими оладками, рясно поливаючи їх домашнім полуничним варенням й від задоволення посміхалася. Як же ж добре вдома!

          - Піду прийму душ, – сказала я, допиваючи майже холодний чай. – Я ще встигну вам набриднути, буду сидіти в Городянці майже до лютого.

          - Та хоч до травня! – татів голос був радісним. – Буде вдома трохи веселіше. А то як не прийду зі зміни – мама в серіалі. Враз немає з ким словом обмовитися.

          - Василю, скаржишся на нудьгу? – мама розвернулася до батька і грізно поглянула на нього. – Хочеш сварки?

          - Людочко, та жартую я, – сказав тато і поспіхом, поки мама ще не встигла розгніватися, обійняв її і чмокнув у щічку. – От бачиш Зорю, ти лишень приїхала, а вдома вже веселіше.

          Мама вже хотіла щось відповісти на його жарт, та він ще раз поцілував її і пославшись на те, що вже обмежений в часі, попрямував до коридору одягатися. На ходу допивши свою каву, він поїхав на роботу, залишивши нас з мамою вдвох. Коли я виявила бажання допомогти в приготуванні обіду, мама виштовхала мене з кухні зі словами, що мені потрібно прийняти душ з дороги і відпочити. Ніякі мої аргументи не змогли переконати її і погодитися на мою допомогу.

          За час моєї відсутності в моїй кімнаті нічого не змінилося. Мама з татом, як і раніше проводили час в залі. Вони, скільки я себе пам’ятаю, ночували на кутовому дивані. Мою пропозицію перейти в іншу кімнату і купити двоспальне ліжко вони стабільно ігнорували,  жартуючи, що не віддадуть мені кімнату з балконом, бо я буду тікати влітку через вікно на вулицю.

          Моя сім’я мешкала в двокімнатній квартирі на першому поверсі, вікна якої виходили на проїжджу частину. Я з дитинства любила спостерігати за автомобілями, які спокійно проїжджали повз наш будинок тихою вуличкою. Зовсім поруч росла крислата алича, жовтими плодами  якої я ласувала влітку. Її гілля розрослися настільки, що я рукою досягала з вікна соковиті сонячні фрукти. Особливо чарувало собою дерево навесні. Коли цвіт буяв, воно було схоже на гігантську кульбабу, таку ж білу й пухнасту. Дерево зачаровувало красою безліччю білосніжних квіточок. І варто лиш було відчинити вікно, як кімнату наповнював солодкий аромат першого весняного цвітіння.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше