Кохати не можна дружити

Розділ 6

Розділ 6

          – Ти чого не запитуєш, хто прийшов? – поцікавився він, не зводячи погляду з мене. – Відкриваєш двері, навіть не знаючи хто за ними?

          – Напевно, звичка з гуртожитку, – відповіла я і всміхнувшись, спитала: – А що, боїшся, щоб мене не вкрали?

          – Це було би дуже великою помилкою, якби хтось наважився вчинити таку дурість. За тебе я ладен будь–кому пику начистити.

          – Овва, який грізний захисник раптово у мене завівся! – жартома промовила я і розсміялася.

          Ярославі вуста також розтягнулися в усмішці, а очі випромінювали радість. Ми стояли одне навпроти одного, посміхаючись. Двоє людей, яких роз’єднала доля й так само поєднала волею випадку. Іноді в житті відбуваються події, після яких твій життєвий шлях робить крутий віраж, повертає в інший бік, змінюючи чи взагалі, руйнуючи твої плани на майбутнє.

          Нашу мовчанку зруйнував голос мами.

          – Зорянко, хто прийшов? – поцікавилася вона, голосно гукаючи мене з кухні. – Тато?

          – Ні, то до мене, – кинула я через плече, намагаючись сильно не галасувати. Я мала надію, що після цих слів мама залишиться на кухні, але даремно. Почулися кроки і за мить голос мами прозвучав за моєю спиною:

          – Ти диви! Не встигла приїхати, а вже гості! Чому не запрошуєш хлопця до хати? Холодно в під’їзді, хочеш заморозити парубка?

          – Доброго вечора, Людмило Володимирівна! – ввічливо привітався Ярослав.

          Я обернулася, щоб поглянути  на маму. Вона доброзичливо розглядала несподіваного гостя, витираючи руки в маленького вафельного рушника.

          – Він загартований, спортсмен. Пам’ятаєш Славка, що я товаришувала з ним, навчаючись в школі?

          – Аякже! – відповіла мама й посміхнулася до Ярослава. – Всі вуха мені про тебе продзижчала.

          – Мам, припини, – сказала я, відчуваючи як мої щоки моментально запалали.

          – Гаразд, – сміючись, сказала вона. – Я жартую. Славко, проходь, не соромся. Нічого стояти в дверях.

          – Людмила Володимирівна, не хочу вам заважати, – мовив хлопець, трохи знітившись. – Я…

          – Нічого не хочу слухати! Заходь, повечеряєш. Я он котлетки насмажила. Давай, давай. Не соромся.

         Мама лагідно всміхнулася і швидким кроком повернулася до кухні.

          – Що ж, проходь, – сказала я і відійшла вбік, пропускаючи Ярослава у квартиру.

          – Зорю, вибач, можливо, я піду? Якось незручно вийшло…

          – Незручно сам знаєш що, – сказала я. – Ти що, хочеш мати мою маму за ворога? – грізно мовила я, хоча насправді говорила не серйозно. – Вона ж образиться.

          – Гаразд, – погодився зі своїм положенням Славко й зняв пальто і черевики.

          – Проходь на кухню, – Я автоматично показала рукою в той бік, куди щойно попрямувала мама.

          Господи, я почуваюся ідіоткою! Ніби він не зрозумів, куди йому треба йти?! Я зовсім не очікувала такого повороту подій.

          – Сідайте, дітки, їжте. А я не буду вам заважати – якраз зараз розпочнеться «Величне століття», так що іншим разом побалакаємо.

         Мама залишила нас наодинці, в компанії ароматних котлет і апетитного картопляного пюре, яке вона завчасно розкидала нам на тарілки, додавши до смаку солоних огірків. Звичайна домашня їжа, але після того, чим і як я харчувалася в гуртожитку, для мене вона була на рівні вишуканої ресторанної страви, приготовленої з заморських делікатесів.

          – Яка смакота! – радісно вигукнув Славко, сідаючи за стіл. – Обожнюю домашні огірочки!

          – Тобі пощастило, – промовила я, сідаючи на табуретку навпроти нього.

          – В мене сьогодні взагалі щасливий день, – хлопець дивився на мене, а в очах застиг радісний блиск. – Зустріч з тобою зробила його таким.

          – Хто б міг подумати, що четвер може бути святковим, – мовила я, з насолодою смакуючи улюблені мамині котлети.

          В ці хвилини, наминаючи картопляне пюре і споглядаючи на Славка, як він із задоволенням хрупає огірком, я відчувала незрозумілу досі для мене розгубленість. Не тому, що розділяла свою вечірню трапезу з Ярославом. Мене радше бентежила сама ситуація зі Славком. Роки розлуки, тотальна відсутність його в моєму житті, не давали й натяку на те, що він коли-небудь знову з’явиться в моєму житті. Іноді я ловила себе на думці, що рано чи пізно ми зіткнемося в Городянці. Мені завжди здавалося, що це буде несподівана зустріч, яка закінчиться лишень сухим привітанням, одним нічого не вартим словом «Привіт». Ми розійдемося, наче ніколи близько не спілкувалися, а були лишень далеко знайомим, так званими «друг мого друга» і кожен піде своїм шляхом. Та я не підозрювала, що наша зустріч після трирічної перерви закінчиться таким чином – ми будемо вечеряти в мене вдома маминими котлетами.

          Давненько я не почувала себе незручно поруч з хлопцем. Я крадькома споглядала на Ярослава. Його вугільно-чорне волосся було акуратно зачесане до потилиці й укладене в стильну зачіску. Мені страшенно закортіло торкнутися її, пропустити волосся крізь пальці. Підлітком юний Дрон, як і всі хлопчаки, були підстрижені машинкою під «трійку» і ніякого волосся, довшого ніж на три міліметри на їхніх головах не було. А тут… Які кардинальні зміни.

          – Тобі пасує, – сказала я, порушивши нашу мовчанку.

          – Що саме? – Славко поглянув на мене, не розуміючи, про що я.

          – Твоя стрижка, – я не втрималася, й простягнула руку, щоб торкнутися до його волосся. – Можна?

          Він мовчки кивнув і я запустила пальці в його шевелюру. Густе й міцне, волосся було лагідним на дотик. Я провела пальцями від чола до потилиці декілька раз і, зрозумівши, що вчинила дурість, прибрала руку.

          Що ти робиш, Зоряно?! Якого біса ти поводиш себе так, наче Славко й досі твій хлопець? Розпустила руки й зовсім не контролюєш себе!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше