Розділ 4

 РОЗДІЛ 4

  По тілу пробігли мурашки. Емма вдивлялась в темряву, але раптом глянула на липу. На дереві сидів хлопець й щось швидко набирав на телефоні, а потім теж підняв очі в небо.

 -Як ти мене знайшов?- першою порушила тишу дівчина. 

 -Мовчки,- виплюнув хлопець.

 -Те що мовчки я знаю. Як ти знайшов це місце?

 -Та яка різниця? Просто подякуй мені.

 -Тобі, а за що?- не витримала Емма.

 -Ну я ж тут. А міг і не йти. 

Емма лиш закотила очі й нічого не відповіла, але хлопець не замовкав.

 -Я шукав тебе. А ти нічого... 

 -Та замовкни ти вже .....,- прокричала дівчина,- дістав вже. Ти не пуп землі. Я тебе не просила сюди приходити, а ти приперся. Ти точно останній, кого б я хотіла тут бачити. Ти розбишака... 

  Вони обидва замовкли... Забракло слів, але так хотілось сказати більше, зробити гірше. Та вони мовчали. Хлопець збирався з думками, а Емма дивилась на зірки. Марк не витримав перший і почав:

 -Я не завжди був таким. Так сталось... Майже два роки тому моя бабуся потрапила в реанімацію з інфарктом і це моя провина. В те й день їй прийшла звістка зі школи, що я побив свого однокласника й мене потрібно відрахувати з навчального закладу. Вона схопилася за серце й впала, а я не міг допомогти, був не дома. Коли прийшов, мама сказала, що бабуся в лікарні й ти не повіриш, за декілька хвилин я розгромив коридор і добряче налякав маму. Мені так соромно за це...- парубок закінчив свою розповідь, але Емма не могла вимовити і слова. Їй було школа бабусю, але розлютилась на хлопця. Емма тепер боялась не його самого, а того, що він може зробити. 

 -Мені шкода... Що з бабусею?

 -Все добре. 

 Дівчина зітхнула з полегшенням. Її погляд упав на Марка. Він був засмучений, а в очах поселився смуток. Хто б міг подумати, що цей розбишака може мати таке добре серце, але чому він його приховує. Хоча є вірогідність, що це ніч на нього так подіяла. Вночі усі розмови щирі, Еммануель знала це із власного досвіду. Розмова з дідусем і одним хлопцем в таборі запам'ятались на все життя. А тепер він. І чого її до нього так тягнуло. Вона ж не знає його та й з розповідей Ніка, мусить боятися його, але ця розповідь... Що він наробив... Не міг промовчати?

 -Ну а ти? Що з ногою?

 -Та так, давня травма..

 -Ну ні, я розповів, тепер твоя черга.

 -Я в тебе ні про що не питала й розповідати не збираюсь.

 -Як хочеш. 

На цьому їх розмова перервалась. Екран телефон знову засвітився натякаючи на довгу та нудну телефонну розмову. Дзвонила Неля, найкраща подруга Емми, вона завжди відповідала на дзвінки, але зараз так хотілось побути на самоті. 

 -Привіт Еммка, що робиш?

 -Неля, а як ти думаєш, що я можу робити о першій годині ночі?

 -Ну ти ж не спиш. Давай поговоримо, мені сумно. 

 -А мені весело. Вибач, але я не можу зараз говорити,- й натиснула на "вимкнути". От бісили її такі люди. Неначе п'явки, чіпляються, а потім ніяк не відчепиш та ще й наглі. Ну як так можна, просто крик душі. Неля не єдина така, більша частина друзів Емми такі, тому дівчина намагається триматися від них на відстані. Вона в останнє подивилась на зорі й почала спускатися до низу, настрій було остаточно зіпсовано. По щоках покотилися сльози - це вже точно була остання крапля. Все так дістало. 

 -Ти куди?- запитав Марк.

 -Назад,- ледве-ледве відповіла дівчина.

 -Почекай на мене,- сказав хлопець й почав злазити. Не пройшло й п'яти хвилин, як він стояв біля неї.

 -Ти що плачеш?

 -Ні, все добре.

 -А ну стій. Я знаю як тебе розсмішити,- хлопець із зловісною посмішкою почав наближатися до Емми і аж раптом його руки зімкнулись трохи нижче її стегон. Він підняв Емму вгору й почав крутити.

 Я міцно схопилася за його плечі й вчепилася нігтями. Мені було страшно й боялась, що зараз він мене відпустить і я впаду. Але ні, Марк неначе прочитав мої думки, його руки ще дужче обхопив мої ноги. Мені здалось, що я літаю ще ближче до зірок. Я так щиро ще ніколи не сміялась.

 Годинник припинив рухати свої стрілки вперед, зупинився.. Все застигло на місці, аби дати їм можливість трохи більше побути на одинці одне з одним.

 Вони дивились один одному в очі й не могли відвести погляд. Все це було схоже на сцену якогось романтичного фільму: він тримав її на руках, а вона лагідно дивилася на нього. Її волосся хвилями гойдалося в потоках вітру, а руки вчепились в плечі. Вітерець легенько пригортав їх у свої обійми.  А пташки вже починали прокидатись. Все оживало, але не ця пара. Вони так і застигли в одному положенні, немов холодна свіча. Червоні зіниці вдивлялись у чорні, намагались знайти там ключ до відгадки усіх таємниць. Від того погляду летіли іскри ще трохи і запалає вогник. 

 Марк не розумів, що з ним відбувається. Він дивився в ці червоні очі й намагався вгадати справжній колір. Дівчина так тягнула його до себе, що йому залишалось лише підкорятися. Він відштовхував усіх, але чому вона за один день так запала йому в душу, що він не міг нічого зрозуміти.  Що в ній такого особливого? Чим тягнула до себе? Вона ж звичайна... Довге, пряме русяве волосся, якогось кольору очі, травма на нозі, худа. Нічого цікавого, але чому він зреагував на неї. Що трапилось? Таких зазвичай обходив десятою дорогою, а тепер не зміг?

 Поки хлопець літав десь в середині себе, дівчина перша прийшла до тями й зрозуміла, що ще досі у нього на руках. Непрохані сльози вже давно висохли й на устах з'явилась посмішка.

 -Відпусти, будь ласка.

Але хлопець навіть не поворухнувся, тоді вона легенько вдарила його по плечу.

 -Ти щось сказала?

 -Так, постав мене на землю, будь ласка.

Серце хлопця кричало: "НЕ відпускай її", але все. Казка закінчилась й час повертатися до реальності. Якби їм того не хотілося, але життя- це жорстока реальність, котру ніяка казка не зможе замінити, адже після неї, як і після будь-якого сну ми прокидаємося й все починається з початку: дім-школа/робота-дім-сон і так по колу. Ми настільки зосереджуємось на реальності, що не помічаємо того, що відбувається довкола. Ми не бачимо синього неба чи червоної троянди, посмішку близької людини чи крику щастя. Ми навіть не помічаємо своїх проблем поки вони не перетворюються на катастрофу, котру виправити ой як тяжко, а інколи не можливо.