Глава 2

На душі було неспокійно. Але їхати в нікуди мені здавалося кращою думкою, ніж залишитися. Жодного плану не мала, зараз головне вибратися з пекла, де я опинилася. Ніколи не пробачу Максу. Ніколи… Він зрадив мене. Вкотре. Спочатку зраджував наші мрії, а тепер ще і фізично. Як же це боляче!

В динаміках звучали улюблені пісні, але я навіть слів не розбирала. Не помітила і як заснула.

Прокинулася від сильного удару та криків. Наш автобус на великій швидкості злетів з траси, врізавшись у відбійник. Нас перевернуло, в салоні запахло бензином. Люди кричали, стогнали, хтось намагався вибратися, кричав та жалісно нявкав Марсік під сидінням, але в мене затиснуло ногу, я не могла поворухнутися, і здається вдарилася головою о скло, по потилиці текла кров… В голові паморочилося, усе раптом стало повільним, усі слова та крики змішалися у один гул, наступила якась байдужість…

- Мабуть, так краще. Я назавжди зникну з твого, життя, Максе, - це була остання думка, перш ніж наступила темрява…

***

Вибиратися з темряви не так просто. Голоси. Хто ви, навіщо кличете мене? Я ж наче померла… Відчуваю, що хтось взяв мене за руку, тримає, щось говорить та шепоче. Голова все ще болить. І нога… Що з нею? Не відчуваю…

Голос все ближче. А ще щось пікає.

- Піп-піп…

- Дівчино, чуєте мене? – голос вже прозвучав чітко та зовсім близько.

Я спробувала розплющити очі:

- Так, - прошепотіла я.

- Чудово!

- Де я? – знову пошепки питаю та намагаюсь розгледіти бодай щось. Але все наче в тумані. Зір не фокусується. Але принаймні я пам’ятаю все. І зраду Макса, і дорогу, і аварію…

- В лікарні. Вже все добре.

- Добре… - повторюю я. – Ні… Не добре… Навіщо… - починаю викрикувати я.

- Тш-ш, - шепоче хтось. – заспокойтеся, пані. Найстрашніше позаду. – Зробіть ще укол заспокійливого, - надав комусь указ той же голос.

- Де Марсік? – раптом питаю я, насилу відкриваючи очі.

- Це хто?

- Кіт. Мій кіт. Він був в автобусі, - пам’ять підкидає мені картинки моєї подорожі.

- У рятівників, мабуть. Точно не знаю. Я попитаю, хто взяв тваринку. Ви пам’ятаєте як вас звати?

- Оксана.

- Добре, Оксана. Мене звати Артем Миколайович, я ваш лікар.

Мені нарешті вдалося сфокусувати свій зір та розгледити чоловіка поруч з моїм ліжком. Вже немолодий, втомлений чоловік. Але він по-доброму посміхався мені. Палата була невеликою. Поруч зі мною якійсь прилади.

- Я радий, що ви отямилися. Вже дві доби минуло після аварії. У вас перелом лівої ноги, тож вам наклали гіпс, та струс головного мозку. Ми змогли врятувати ваше життя, але, на жаль, ваша дитинка загинула. Термін був дуже малий.

- Дитинка? – здивувалася я.

- Так, ви не знали, що вагітні?

- Ні, - покачала головою я.

- Прийміть мої співчуття. Як ви себе почуваєте?

- Голова поморочиться, та зір не чіткий.

- Це мине.

- А ще нога. Я не відчуваю її.

- Завтра вас подивиться нейрохірург та невролог.

- Гаразд.

- У вас є рідні? Може їм повідомити де ви?

- Так, батьки. Мама буде хвилюватися…

- Гаразд. Медсестра принесе речі, що були при вас під час аварії. Її звати Настя. Вона буде поруч та допоможе вам.

- Дякую вам. Скажіть, у якому ми місті?

- Ви в Кіровограді. Міська лікарня.

- Дякую. Добре.

- Відпочивайте, Оксана. Я пізніше до вас ще зайду.

Лікар пішов, залишивши мене саму. Мені важко було міркувати. Знову хотілося спати.

Дитина… В нас могла бути дитина. Я мріяла про малятко, але Макс був проти, казав, що ще не час і треба пожити для себе…

Я провела рукою по животу. Пробач мені, крихітко.

Медсестра зайшла у палату із невеличким пакунком.

- Вітаю, Оксано. Я – Настя. Ваші речі, що були при вас. Тут телефон, паспорт та ваш одяг. Речі пасажирів, що втілили у окремому приміщенні. Я можу провести вас, пошукаєте свої.

- Дякую, Настя. Поки вистачить телефона. Треба подзвонити рідним.

- Можливо потрібна допомога? Звозити вас в туалет чи принести поїсти?

- Дякую, так, пообідати було б непогано.

- Добре, - дівчина посміхнулася.

Вона пішла, а я увімкнула мобільний.

Тридцять пропущених дзвінків від Макса, від мами ще більше, кілька непрочитаних смс…

Я набираю маму.

- Алло, мам. Це я. Я в лікарні, в Кіровограді. Зі мною вже все добре.