Глава 7

За робочими справами та хвилюваннями я не помітила, як наступила неділя. Марсік лизав моє обличчя своїм шершавим язичком, у вікно зазирнуло сонечко. День обіцяв бути сонячним та теплим.

Я швидко поснідала. Зварила собі каву та зробила омлет. Десь півгодини крутилася перед дзеркалом, наводячи красу – ніяк не могла визначитися з макіяжем. У підсумку лише трохи підвела очі та ніжно-рожевою помадою накрасила губи. Підправила локони за допомогою фену-щітки.

Оскільки прогулянка мала бути в парку, то й одяг підібрала саме такий – зручний та теплий: джинси, білий светр, кросівки та осіння куртка. Поверх яскравий помаранчевий шарфик.

Від думки, що сьогодні знову зустрінуся з Олександром моє серце галопом мчало вперед, вистрибуючи з грудей. Ми з ним не спілкувалися з минулих вихідних. Я лише переглядала статистику по рекламній кампанії служби доставки, та була цілком задоволена результатами роботи моїй команди.

В парку я була навіть раніше запланованого часу. Наталка вже була на місці, її команда готувалася до виступу. Людей вже зібралося чимало.

- Наталка, привіт! – підійшла до неї.

- Оксано, вітаю! – зраділа вона та обійняла. – Рада бачити. Дякую, що прийшла. Скоро починаємо.

- Допомога потрібна?

- Та ні, ми впораємося, відпочивай. До речі, на ярмарку багато смаколиків, - підморгнула вона.

- Обов’язково щось куплю, - пообіцяла я. – Треба ж себе любиму побалувати.

Тим часом на сцені вже почалася дія. Вийшли ведучі та почали закликати дітей та батьків підходити ближче.

- Пані Оксано, доброго дня! Не очікував вас тут побачити, - до мене підійшов Олександр з донькою.

- Вітаю, пане Олександр. Привіт, Рита, - поздоровалася я.

- Привіт, - відповіла дівчинка. Вона міцна стискала татову руку. – А я вас згадала. Ви мені шоколадку подарували на зупинці.

- Так, це була я, - посміхнулася я.

- Тато мені казав про вас. І що це ви подарували потім квиток на атракціони. Чому ви це робити? – її бровки супилися.

- Я просто допомагаю діткам, - я розгубилася, не знаючи як реагувати. Діти іноді дуже проникливі. Я геть не знала як себе з ними поводити.

- Рита, я ж тобі пояснював, що пані Оксано мій партнер по роботі, а ще волонтер.

- Пішли краще кататися на каруселі, - потягнула вона в бік атракціонів батька.

- Авжеж, крихітко, ходімо.

- Вибачте, пані Оксано, - винувато сказав Олександр.

- Вам нема за що просити вибачення. Все добре, - я посміхнулася.

Вони пішли. А я довго дивилася їм вслід. На душі було неспокійно. З одного боку я так зраділа побачивши його, хотіла познайомитися ближче з донькою, але не судилося.

- Це був він, так? – підскочила Наталка.

- Так, - сумно відповіла я.

- А що с настроєм?

- Все добре, не переймайся, - відмахнулася я.

- А він нічого такий. Симпатичний.

- Так, - погодилася я. – Але я геть не розумію як поводитися з ним. І особливо з дитиною…

- Ти головне в собі розберися, а далі – серце підкаже. Ну і у тебе є я. Я все життя з особливими дітьми. Вони потребують трохи більше часу для звикання, але вони як ніхто вміють радіти простим речам.

І парку вже гриміла музика, діти танцювали на сцені, клоун проводив якійсь конкурси. До мене підійшов парубок із повітряними кульками.

- Дівчино, кульку не бажаєте?

- А давайте, - раптом вирішила я, обираючи сріблясту кульку.

- Вона ще й світиться у темряві, - додав продавець, витягуючи її із зв’язки.

Я віддала гроші та пішла по доріжці. Раптом закортіло подивитися на місто з висоти. Я придбала квиток на Колесо Огляду.

Перед атракціоном вишукалася черга.

- Тату, я теж хочу кульку! – почула десь за спиною дитячий голос.

- Рита, зараз прокотимося й купимо.

- Хочу зараз!

- Доню, не капризуй. Бачиш, тут ніде її купити.

Я обернулася та знову побачила Риту та Олександра. Вони теж стояли у черзі, але трохи далі. А моя кабінка от-от повинна була підійти.

- Олександре, ходить сюди, - махнула їм рукою.

- Рита, ти не проти з пані Оксаною покататися? – почула я.

- Ні, у неї ж кулька.

 Вони якраз вчасно підійшли. Оператор зупинив кабінку, що підійшла і ми заскочили всередину.

- Тримай кульку, сонечко! – я віддала дівчині сріблястий шар.

- Дякую, - зраділа Рита. – Яка гарна. Це правда мені?

- Звісно! Хай буде тобі на радість. Дивись яке гарне у нас місто, - я показала рукою. Ми якраз почали підійматися.

- Так, дуже красиво, - погодилася Рита.