Глава 11

Через хвилювання та думки про те, як поговорити з Олександром про свої почуття, не могла заснути. Сон зморив мене лише під ранок, проте, прокинувшись,  почувала себе доволі добре. Заварила собі кави, насипала корм Марсіку.

Перевірила робочу пошту, написала новий контент-план для служби доставки, мене нескінченно радував успіх рекламної кампанії, але нам ще було над чим працювати.

Рівно о десятій я була біля їхнього офісу. Вже знайома дівчина-секретар провела мене до кабінету Максима. Він чекав на мене.

- Вітаю, пані Оксано! – чоловік піднявся мені назустріч.

- Доброго ранку, пане Максим.

- Прошу, сідайте. Чим порадуєте?

Я влаштувалася за столом навпроти нього. Відсутність Олександра мене засмутила, а я намагалася не показувати цього.

- Рекламна кампанія у соціальних мережах має успіх, - я поклала перед ним роздрукований звіт. – Кількість підписників, конверція лідів – показники високі. Та й відгуки перші відмінні. В цілому можу сказати, що ми рухаємося у вірному напрямку, але зупинятися не варто. До того ж, мої хлопці запропонували деякі зміни у дизайні сайту для оптимізації форми замовлення та й мобільний додаток ще треба удосконалити. Ми не встигли затвердити зміни з Олександром, - я відкрила на ноутбуці розробки по новому дизайну.

- Найближчим часом я буду займатися цим. Ви можете все це мені перекинути? Я сьогодні перегляну і завтра скажу свою думку що до змін.

- Так, звісно. Вже відправляю, - поки я завантажувала файли на Гугл-диск, спитала, - а що з Олександром? Чому він більше не займається проектом?

- Це тимчасово. У нього захворіла донька, і він взяв відпустку за власний рахунок.

- Як прикро, - з жалем скрикнула я. – Нехай скоріше одужає.

- Так, спасибі. Я сам батько, тож цілком розумію його, тим більше, що він сам виховує дитину. Герой. Я не знаю як би впорався без дружини, - Максим ледь помітно посміхнувся.

- Так, діти то найголовніше у житті, - погодилася я. – Олександр молодець. Адже не кожна жінка може дати раду собі при вихованні дітей.

- У вам мабуть немає ще своїх?

- На жаль, ні. Так сталося, - зітхнула я.

- Впевнений, що все попереду.

- Дякую. А ви часом не знаєте, адресу Олександра? Хочу дещо передати Риті.

- Знаю, але не маю права розголошувати цю інформацію. Вибачте.

- Розумію.

- Але ви можете провідати Риту в лікарні…

- Як в лікарні? Все так погано?

- Я не знаю подробиць. Вчора Олександр сказав, що доньку забрали в лікарні, щоб поспостерігати.

- Дякую, - тихо сказала я.

- Прошу. Так, файли я отримав. Все детально продивлюся та дам знати своє рішення.

- Добре, чекатиму. На зв’язку! – я сховала у рюкзак ноутбук та теку зі звітами, залишивши Максиму копії.

- Гарного дня, Оксана.

- Вам також, - посміхнулася я, хоч й всередині вирувала буря.

Ось чому він не виходив на зв’язок! Ось чому його голос був сумним, а мене мучили погані передчуття!

Сівши в машину, одразу зателефонувала в свій офіс. Дізнавшись як справи, та що в нас термінового, віддала накази Вікторії та попередила, що сьогодні мене в офісі не буде, але я на телефоні і готова допомогти, якщо є потреба. Я була впевнена в своїй команді, знала, що й без мого контролю все буде зроблено на вищому рівні. Я не часто дозволяла собі такі вільні робочі дні, все намагалася особисто тримати під контролем, за що мене часто вичитувала Наталка, але зараз я й сама дійшла до того, що трохи свободи співробітникам не зашкодить, а в мене є час, щоб владнати свої справи та втілити у життя мрії. Шкода, що при таких обставинах. Дорогою до лікарні я намагалася уявляти та придумати як пояснити Олександру свою появу. Проте нічого не виходило. Я відчувала, що моя підтримка йому необхідна.

 У супермаркеті купила фруктів та цукерок, щоб потішати малечу. На прохідній довелося одягнути повний комплект захисту: халат, маску, бахіли.

Олександра я побачила в коридорі. Він стояв біля каво автомату. Геть блідий та втомлений.

- Алексе! – окликнула я, підходячи ближче. Сама не знаю, чому саме так скоротила його ім’я.

Він повернувся, немов не вірячи в те, що бачив перед собою.

- Оксано?

- Привіт, - просто сказала я, та не витримавши натиску емоцій, міцно обійняла його.

- Привіт, - прохрипів він, міцно притискаючи мене до себе. – Не очікувано. Звідки… - він не встиг договорити.

- Максим сказав. Як донька?

- Ясно. Не дуже добре, але тримається. Дякую.

- Мені шкода. Я принесла Риті фрукти, - передала йому кульок. Він з теплом дивився на мене. Я на нього. Хотілося доторкнутися до його обличчя, яке тепер закриває маска. Лише очі видно. Глибокі, стомлені, проте усміхнені.

- Дякую, - кивнув він. – вона погано їсть. Може, банани з яблуками її потішать.