Глава 13

Глава 13.

Минуло три дні.

Олександр

Сьогодні прилітає мама. Мені треба її зустріти, вчора цілий вечір з нею говорив по вайберу з цього приводу. Вона планувала їхати одразу до лікарні з аеропорту. Ледь вмовив все ж таки заїхати додому та залишити валізи, запевнив, що Рита в надійних руках.

Оксана всі ці дні проводить разом з нами. Залишила свої справи, передавши роботу над проектами своїм співробітникам, щоб читати разом з Ритою казки, пояснювати як розв’язувати задачі за другий клас та просто підбадьорювати її. Обіцяла познайомити зі своїм рудим котиком Марсіком, фото й відео з яким вони переглядали по сто разів на день, а донька розповідала як мріє мати маленьку собачку йорка. Шкода, що поки не дозволяє мати улюбленця хазяйка квартири, яку ми знімаємо.

Рита швидко йшла на поправку. Ми раділи, що хвороба проходить у легкій формі, хоч й запалення легенів потребуватиме довгої реабілітації. Втім, лікарі радили ще три-чотири дні побути під наглядом.

Ми за ці кілька днів зблизилися ще більше. Поки Рита відпочивала та спала вдень, ми гуляли у парку поруч з лікарнею, обідали й вечеряли разом в кафе чи їздили до Оксани, все більше й краще пізнаючи один одного.

 Я з певністю можу сказати, що ми відчували себе справжньою сім’єю, навіть медперсонал називав нас батьками.

Сьогодні Оксана на ніч залишалась з донькою, оскільки мамин літак прибуває о п’ятій ранку.

Вона ще не знає про Оксану. Сподіваюся, мама не буде сильно критикувати мою кохану жінку, хоч характер у неї ну зовсім кепський. Вона сурова жінка, но й справедлива водночас.

Мчу в Бориспіль, а сам згадую вчорашню відверту розмову з коханою.

Я наважився розповісти Оксані свою особисту історію. Те, про що знали лише рідні та близькі друзі. Ми сиділи в парку під розкидистим дубом, насолоджуючись теплим осіннім днем. Сонечко зігрівало нас, граючи з опалим листям. Такі теплі дні у листопаді рідкість.

Я обійняв жінку, вона влаштувала голову на моєму плечі.

- На нашу з Ритою долю випало багато випробувань. Я радію, що вона так швидко та легко до тебе прив’язалася. Після смерті мами вона замкнулася в собі, лише танці, якими вона захоплювалася з раннього дитинства, допомагали їй відволікатися. Їй було лише шість, коли не стало її мами, Аліни… Ми мали разом вести її в перший клас, але не судилося. Ми з Донеччини. Аліна була медиком. Після початку АТО, у чотирнадцьотому, дружина твердо вирішила допомагати пораненим та працювати на фронті. Риті тоді було лише два. Я сидів з дитиною, волонтерів, допомагаючи розвозити їжу та ліки... Наші батьки теж допомагали доглядати малу. Ми знаходилася хоч й на підконтрольній території, але все, що відбувалося там й досі моторошно згадувати. Дві тисячі вісімнадцятий виявся найтяжким роком у нашому житті. На початку березня ракета влучила в дім батьків Аліни. На жаль, вони загинули. А через кілька місяців ми втратили і її. Їхню машину, якою вони перевозили ранених, розстріляли окупанти.

Похоронивши близьких, я не зміг там більше залишатися. Окупанти забрали у мене найцінніше. Звісно, ми того року не пішли до школи. Нам був потрібен час, щоб оговтатися. Приїхали в передмістя Київа, цілий рік відвідували психологів…

У перший клас Риту проводжав я та моя мама. Батька в мене немає. Він покинув нас ще в дитинстві. Тому я завжди мріяв мати велику родину. А проклята війна розрушила ці мрії… Так я вважав донедавна. Поки не зустрів тебе… Ти даєш мені надію на те, що створити сім’ю ще не пізно. І нехай все розвивається занадто швидко, проте поруч з тобою я знову відчув себе живим.

Ці два роки у мене не було стосунків. Я не бачив поруч з собою іншої жінки, крім Аліни. Не думав, що здатен знову покохати. Ти потрібна мені, Оксано. Бо я закохався в тебе…

Я замовк, заглядаючи в її очі. Вона плакала.

- Господи, я навіть подумати не могла, що ви з Ритою пережили, - прискаючись до мене прошепотіла вона. – Прийми мої співчуття. Нехай вони всі спочивають з миром.

- Дякую, - прохрипів у відповідь.

- Я не покину вас. Ви теж потрібні мені. І ти, і Рита. Я не уявляю свого життя без вас.

- Я кохаю тебе, - шепчу їй, цілуючи в губи. І моє серце завмирає від почуттів, що вирують в середині. Весь мій біль та надія на щасливе майбутнє у цьому цілунку. Вона відповідає палко та ніжно, обіймає за шию.

- Я теж кохаю тебе, Алексе. Ти повернув мені віру в кохання. Я розповідала тебе про Максима. Але не сказала одну важливу деталь.

- Він тебе бив? – нахмурившись спитав я, міцно зжавши її долоньки.

- Ні. На щастя, ні, - вона зітхнула. – Я була вагітна. Але дорогою до Київа наш автобус потрапив в аварію… Термін був малий, дитинку не врятували… - вона схлипнула.

- Який жах…, - лише прошепотів я. – Не плач, рідна. Я вже поруч. Це все наше минуле. Я радий, що ми відкрилися один одному. Давай просто жити далі. Насолоджуватися життям. Втративши рідних, я зрозумів важливу річ – не потрібно відкладати життя на потім. Воно надто коротке. Треба радіти кожному дню. Жити кожного дня. І я хочу, щоб в ціх днях була ти.

- Так, ти правий. Ми теж згаяли з тобою багато часу, не наважаючись поговорити. Але тепер я нізащо від тебе не відмовлюся.