Глава 14

Поки приймала душ та переодягалася, Олександр приготував сніданок. Посмажив яєчню з беконом та помідорами. Заварив каву.

- М-м, смачно. Я вже казала, що ти гарний повар? – спитала, посміхнувшись.

- Так, але мені приємно чути це щоразу.

Непомітно я звикала до його турботи, обіймів, та взагалі присутності поруч. Навіть не знаю, що я буду робити, коли Рита одужає та ми знову будемо бачитися лише час від часу. Ці три дні, що ми провели разом, зблизили нас, ми по черзі чергували біля дівчинки вночі, а вдень були разом, розмовляючи про все на світі. І я би хотіла й далі бути разом кожного дня.

- Про що замислилася? – спитав він, помітивши мій розгублений погляд.

- Не зважай, - відмахнулася я.

- І все ж? – наполягав він. – Ти посумнішала. І мене це непокоїть, - Алекс торкнувся моєї руки.

- Приїхала твоя мама, тепер я буду менше бувати у Рити, та й з тобою…

- Що за дурниці, мила моя? – прошепотів він. - Мама не буде чинити перепони. Приходь коли забажаєш… Я ж казав, що не залишу тебе. І не збираюся цього робити. Що ти знову придумала собі?

- Облиш, - відмахнулася я. - Дурні думки.

- О тож. Поїхали краще на роботу. А ввечері до Рити. Разом, - він підкреслив останнє слово.

І дійсно. Чому зараз має щось змінитися? Ми будемо бачитися. Хоча тепер, після відвертих розмов, мені хотілося не просто бачитися, я хотіла, щоб Олександр з Ритою завжди були поруч. Але чи не зарано робити такий крок?

***

На роботі не помітила як пролетів день. За моєї відсутності накопичилося багато справ, які треба було вирішити. Я вдячна команді, що підтримувала мене та робила все належне на вищому рівні, але ж є питання, які вирішити могла лише я.

Купа дзвінків, листів, дві співбесіди на посаду помічника дизайнера, якого бракувало нашій команді, я й не помітила, як за вікном опустилися сутінки, а в животі бурчало від голоду. Геть забула поїсти!

У двері постукали.

- Пані Оксано, до вас відвідувач, - почула голос Вікторії.

- Добре, нехай заходить.

Двері відчинилися, явив на порозі Олександра. Він тримав пакет з їжею із Макдональдса та два стаканчика кави у холдері.

- Доброго вечора, начальнице. Як що до обіду?

- Привіт, Алексе, - піднялася я, обіймаючи його. – Як ти вгадав, що я страшенно голодна?

- Ти настільки любиш роботу, що забуваєш про все на світі, - посміхнувся він. – Ти ж сама годину тому написала, що залишилося пару звітів, й можна нарешті випити кави.

- Я таке написала? – не повірила я.

- А ти сама почитай, - влаштувавши каву та пакет на моєму столі, Олександр дістав з кишені телефон та простягнув мені.

- Ну так, писала, - зітхнула я.

- Не можна так багато працювати, бджілка моя.

- Я й так закинула справи. Треба ж все наздогнати. А як твій день?, - притиснулася до нього, насолоджуючись ароматом його одеколону.

- Нормально. З Максимом обговорили подальший розвиток нашої служби доставки. Мене переведуть в інший підрозділ, де я буду керівником з маркетингу. Тож, вільний графік та вище заробітна плата буде. Мої підробітки по вихідним як кур’єра більше не потрібні! Ми будемо проводити більше часу разом! Разом з Ритою та тобою!

- Дуже рада, ти на це заслуговуєш! – поцілувала його, щиро радіючи, що моя розмова з Максимом принесла результати. Але знати про це Олександру не обов’язково.

- Все завдяки тобі, Оксанко. Ти вселила в мене віру в себе.

- Не перебільшуй.

- Але це правда, - він щиро посміхався.

Перекусивши гамбургерами та картоплею фрі, ми поспішили до Рити. Валентина теж, напевно, хоче відпочити. Дорогою ми купили йогурти, фрукти та печиво, щоб потішити малу.

Побачивши нас, Рита зраділа та міцно обійняла. Вона вже вставала з ліжка, проте через карантин їй не дозволяли виходити з відділення. Втім, вона прогулювалася коридором, сиділа на підвіконні, радіючи останнім теплим сонячним промінчикам.

- Як минув день? – спитала у Рити.

- Добре, бабуся розповідала про Єгипет. А ще сьогодні мені не ставили крапельниць.

- Чудово, - обійняла дитину. – Рада, що ти швидко одужуєш. Ми принесли тобі смачненьке.

- Дякую, - схопивши кульки, дівчинка дістала банани та почала їсти.

- Як бачиш, синку, мій приїзд пішов малечі на користь.

- Я радий. Може, тебе відвести додому? Відпочиниш?

- Ще чого, - жінка грізно подивилася на сина. – Сашко, я зовсім не втомлена. До того ж, ти знаєш, у квартирі мені не зручно, а в свою хату, поки Рита на одужає я не повернуся.

- Ти зібралася жити тут ще кілька днів? – не повірив чоловік.

- Хтось повинен бути з дитиною. А вам треба працювати. Якщо ви вночі не виспитеся, то що з вас вдень буде? Оксано, ти хоч зі мною згодна?