Глава 19

Олександр.

Понеділок почався зі зборів та наради. Максим понад чотири години протримав нас у конференц-залі. Ми затверджували план розвитку компанії та обговорювали бюджет на наступний рік. Голова поморочилася від цифр, але й була радість від того, що проект зі служби доставки має успіх. Час виходити на новій рівень та створювати відділ франчайзингу, щоб компанія поширювалася у різних містах України. Ми майже розробили бізнес-план для цього напрямку.

Я зайшов в свій кабінет та втомлено прикрив очі. Як же я втомився!

Майже друга на настінному годиннику.

Треба пообідати, сніданок був раннім, а кава у невеличких перервах вже не допомагає зосередитися. Я зробив замовлення на ланч своїй помічниці та нарешті дістав з кишені телефон. Треба дізнатися, як там у моїй бізнес-леді справи.

Але побачивши два пропущених повідомлення з незнайомого номера та номера Оксани, спочатку відкрив перше.

- «Буде краще, якщо ти відмовишся від неї. Вона тобі не пара».

Що це в біса таке? Шантаж? Хто посмів?

Я тремтячими руками відкрив повідомлення від коханої:

- «Змушена їхати до батьків. Кіно відміняється. Вибач»

Я миттєво набираю її номер, але чую лише голос робота: «Номер абонента тимчасово недоступен. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

Прокляття!

Я викликаю таксі та попередивши боса про невідкладні справи мчу в її офіс.

Дівчина на рецепції лише перелякано дивиться на мене та на питання, де Оксана, відповіла лише одне:

- Пане Олександр, вона відлетіла до Одеси. Сказала, то сімейне.

- А чому раптом не казала?

- Вибачте, але ні.

- Зрозумів…

- Чекайте. До неї приходив зранку наш співвласник. З приводу тієї статті…

- Що? – не повірив я. – І чого він хотів?

- Не можу знати, пане. Але він вийшов дуже злий. А слідом занепокоєна Оксана. Це все, що мені відомо. Вибачте.

- Дякую. Ви мені дуже допомогли. У котрій у неї літак?

- О другій.

- То ось чому телефон вимкнений був, - тихо проговорив я. – А ви часом адресу її батьків не знаєте? – спитав я.

- Ні, ця інформація мені невідома, на жаль, - дівчина розвела руками.

- Дякую, - кивнув їй.

- Рада буда допомогти, пане.

Я кивнув та вийшов на вулицю.

Що за чортівня? Чому вона так різко схопилася з місця і що то за клята анонімка? І головне – звідки у того негідника мій номер?

Питань було більше ніж відповідей.

Я вийшов на вулицю. З неба почали кружляти перші хлоп’я снігу. Середина листопаду. У місто прийшла казка. Я б з радістю зараз гуляв за руку з Оксаною, але тепер мені потрібно шукати її в іншому великому місті. І як це зробити – не маю жодного уявлення.

Я опустився на лавку в парку, набрав ще раз номер Оксани, але вона все ще була поза зоною.

- Я нікому не дозволю тебе скривдити. І ніякі аноніми мені не указ.

І тут я згадав про Наталку, подругу Оксани. Вона точно має знати де живуть батьки моєї коханої.

- Рита, сонечко моє, привіт!  - я набрав номер доньки. – Як твої справи?

- Татусю, все добре! Ти вже бачив сніг? У нас тут так гарно. Все вкрито неначе ковдрою!

- Так, люба, я зараз в парку і якраз за ним спостерігаю. Я хочу дещо спитати. Ти любиш збирати усі листівки та картки. У тебе випадково не залишилося флаєру, що дарувала тобі Оксана на атракціони?

- Звісно, є! А нащо він тобі?

- Це поки сюрприз. Зроби фото й скинь мені, добре?

- Ти Оксані сюрприз готуєш, адже так?

- Саме так. А на ньому була деяка інформація. То що? Скинеш?

- Так, тату. Я цей альбом завжди з собою ношу. Почекай кілька хвилин.

Вже через п’ять хвилин Рита надіслала мені фото того флаєра на вайбер. Як я й думав, на ньому був вказаний телефон та адреса реабілітаційного центру, де працювала Наталка. Викликавши таксі я рушив туди.

 В будівлі центру було голосно. Дітки гралися у кабінетах та бігали по коридору. В центрі великого напівкруглого холу стояла стійка рецепції, до неї я й підійшов. Мила дівчина на ім’я Дарина провела мене через коридор до кабінету своєї начальниці.

- Прошу, пане, проходьте, - вона постукала в двері, та почувши за ними «Так», відкрила, - пані Наталя, до вас відвідувач.

- Дякую, мила. Проходьте, пане, - сказала вона, але щойно я закрив двері, дівчина скрикнула, - Олександр? Що сталося? Що ти тут робиш?

- Привіт, Наталка. Вибач, що так увірвався, але справи кепські й мені потрібна твоя допомога.

- Щось з Ритою? – стурбовано спитала вона.