Глава 2 Зустріч з минулим

Голос майбутнього роботодавця здався мені таким знайомим. Не можу згадати, де я його чула. Та цей голос такий теплий, найрідніший у світі. Хто ж він? Не могла я бути знайомою з сином Лесі Іванівни. Я вперше її побачила, коли привезла батька до лікарні. Тоді мені було шістнадцять і її син, наскільки мені відомо, вже був за кордоном. Смс з адресою прийшло. За місто їхати досить довго. Мабуть, краще виїхати зараз. Година в метро, хвилин сорок в автобусі та ще півгодини блукань елітним районом, і ось я стою перед будинком, у якому, можливо, буду працювати.

- Доброго вечора! Ви напевно до Іллі Геннадійовича? - двері відчинила приємна дівчина, я подумала, що це дружина господаря.
- Вітаю. Не впевнена, що саме до нього.
- Стосовно посади хатньої робітниці?
- Угу.
- Проходьте, на вас уже чекають - дівчина дозволяє мені зайти всередину, а сама виходить і зачиняє двері з іншого боку. Проходжу по коридору, розглядаючи картини в дорогих рамках.
- Маринка? - чую я голос позаду себе. Той самий знайомий. Ілля Геннадійович? Ілля... Ілля?
- Ілля?! - різко обертаюся й бачу перед собою хлопця, котрого знаю майже все життя.
- Оце так зустріч. Сідай, розповідай, що нового відбулося за ці п'ять років.

Я почала ревіти як ненормальна. Вперше за такий довгий час настільки відпустила свої емоції. Сльози ріками текли з очей, а Ілля просто витирав їх і чекав, поки я заспокоюся. Це єдина людина, перед якою мені дозволено плакати. Зараз усі переживання, які були в мене, просто вирвалися назовні.

- Заспокоїлася?
- Угу.
- Це був рекорд.
- Ну так і тебе не було п'ять років. Увесь цей час я тримала сльози в собі. А тут ти приїхав, згадала, як раніше плакала і розповідала тобі про свої проблеми - які виявились не такими вже й проблемами на фоні інших. - Сльози самі полилися з очей.
- Тобто ти п'ять років тримала все в собі? Не можна ж так себе мучити.
- Мені було якось зовсім не до того.
- Я уважно слухаю - поставивши переді мною чашку з моїм улюбленим чаєм, каже Ілля.
- Зовсім не хочеться розповідати.
- Добре. Тоді розмовлятимемо по-іншому.
- Як?
- Ти мені розказуєш про те, що відбувалося під час моєї відсутності, а я беру тебе на роботу. Ти ж саме за цим прийшла?
- Угу. Тільки не так я її хочу отримати. Дякую.
- Настільки все погано? - просто киваю, не маючи сил відповісти. Якщо скажу щось одне, то розповім про всі проблеми, а Іллі вони точно не потрібні.
- Татку, навіщо ти тітоньку образив? Чому вона плаче? - у вітальню зайшла дівчинка років чотирьох. Вона сіла на дивані біля мене й протягнула свою маленьку ручку, в якій лежала цукерка. - Це тобі. Не плач. Тато мені завжди дає цукерочки або шоколадки, щоб я не плакала.
- Який у тебе хороший тато.
- Сонечко, біжи до своєї кімнати, я скоро прийду.
- Обіцяй більше її не ображати.
- Обіцяю - Ілля цілує дівчинку в лобик, і вона слухняно йде в кімнату.
- Гарненька.
- Вся в маму.
- А де вона?
- Хто?
- Мама дівчинки.
- Немає.
- В сенсі?
- Вона народила Марійку, а потім втекла.
- Марійку?
- Ти не хотіла, щоб я називав доньку в честь тебе, я це трохи виправив - посміхаюсь.
- Чекай. Як втекла?
- Отак. Сказала, що дитина їй не потрібна. Залишила Марійку в пологовому будинку, відмову написала. Я ледве вмовив лікарів не віддавати мою дівчинку в дитбудинок.
- Скільки Марійці років?
- Скоро буде чотири.
- Рано ти батьком став. Мабуть, турботи зовсім інші.
- Повір, вони приємні. Я радий, що все так склалося. Не уявляю своє життя без цього чуда.
- Татку, я заснути не можу, почитай мені казочку.
- Ходімо, сонечко. Марино, ти зачекаєш?
- Марійко, а ти не будеш проти, якщо казочку тобі розкажу я? - найкращий спосіб уникнути неприємних питань.
- Не проти.
- Тоді ходімо, покажеш мені свою кімнату.
- Ти любиш іграшки? У мене такий гарний котик є, татко подарував.
- У мене в дитинстві іграшок не було, але на твої я з радістю подивлюся.
- А ви подруга мого тата?
- Ні, сонце. Я прийшла влаштуватися до вас на роботу. Вам ж потрібна хатня робітниця?
- Не знаю. Напевно потрібна. Скажу по-секрету: татко не дуже добре готує.
- Хочеш, я його навчу?
- А ти смачно готуєш? - "Твоєму татові колись дуже навіть подобалося", - хотіла сказати я, та вирішила, що не варто.
- Поки ніхто не жалівся. Лягай у ліжечко.
- Марійко, ти котика свого на столі в кухні залишила.
- Дякую, татку. Поцілуєш мене?
- Звичайно - які ж вони милі. Ілля цілує дівчинку й виходить з кімнати.
- Яку казочку ти хочеш почути?
- Татко зазвичай сам вигадує цікаві історії про принцесу, яка колись давно втратила всі зв'язки зі своїм принцом. Він хотів повернутися до неї, але не міг - здається, я здогадуюсь, про яку принцесу йде мова. Ілля так розказує донечці про маму.
- Тоді слухай мою казочку.
- А про що вона?
- Про принцесу, яка ніколи не зустріне свого принца.
- А як же вона буде без принца?
- Вона прекрасно житиме. Без проблем і турбот. Принцеса побудує своє власне велике королівство, де пануватиме мир та любов. Її всі любитимуть. Кожен житель королівства буде вдячний принцесі за те, що дала їм таку прекрасну можливість жити щасливо. Принцеса радітиме тому, що все буде добре - якось машинально цілую дівчинку в лоб і виходжу з кімнати.
- Так і не знайшла свого принца?
- Я його не шукала.
- Продовжимо розмову?
- Мені вже йти треба.
- Ти стала зовсім іншою - ця фраза змушує мене зупинитися. - Де та Маринка, яку я пам'ятаю? Що з нею зробили? Як я можу допомогти їй знову стати такою ж життєрадісною?
- Ти нічого зробити не зможеш - намагаюсь проковтнути повітря, яке застрягло поперек горла, й кусаю губи, щоб стримати сльози. Чому я можу плакати тільки поруч з ним?
- Я хоча б вислухаю.
- Не сьогодні, прошу.
- Добре. Чекаю тебе завтра на роботі о восьмій годині.
- Чому так пізно?
- Марійка спить до дев'ятої, сніданок приготувати встигнеш.
- А ти?
- Я не снідаю. Приїду в обід, поговоримо.
- А список справ якийсь? Що я робити маю?
- Завтра побудеш нянею, а потім розберемося. Ти не переїжджала?
- Ні.
- Тоді чекай водія завтра о сьомій.
- Я й сама можу доїхати.
- Мені потрібно, щоб ти приїхала вчасно. І я буду більш впевненим, якщо тебе забере мій водій.
- Як вам завгодно.
- Ми обов'язково продовжимо розмову завтра. Ти ж знаєш, я не заспокоюся.
- Знаю. Тільки я змінилася. І так просто про свої проблеми не розповім. До побачення, Ілля Геннадійович - зачиняю двері раніше, ніж він встигне ще щось сказати.