Глава 7 Знайомство

- Може іншим разом? Ми поспішаємо. Мені ще потрібно батька провідати.
- Так він же зараз в наркологічній клініці на лікуванні. Там відвідування не дозволяють. Принаймні в твого батька, бо він дуже буянить.
- Що? Яка клініка?
- Я думала, що ти знаєш.
- Нічого не розумію.
- Сьогодні зранку його забрали на лікування.
- Яке ще лікування? Я нічого не оплачувала.
- Ось візитівка лікаря - тітка Леся протягує мені папірець, на якому є адреса клініки та номер телефону лікаря.
- Я, мабуть, поїду туди розберусь з усім цим.
- Марино, стій!

Ілля намагався мене зупинити, та я все одно втекла. Чортівня якась. Спочатку хтось оплачує операцію мамі, потім лікування батьку. Це жарт якийсь? Якщо так, то він точно невдалий. Абсолютно не розумію, кому це могло знадобитися. Що за Робін Гуд? І чому він приховує своє ім'я? Уся ця ситуація мене дуже лякає, бо виходить, що за моїм життям хтось стежить. Як давно це відбувається? Та чорт, навіщо комусь стежити за мною? Нічого цікавого в моєму житті немає.

- А ти що тут робиш? - біля клініки я знову зустріла цього дивного хлопця. Чому мені здається, що він мене переслідує?
- Працюю - точно, він же казав, що має ще якусь роботу. Цікаво, як я це запам'ятала. - Мене більше цікавить, навіщо тобі сюди.
- До батька.
- Тебе не пустять.
- Чому?
- Він сьогодні дуже буйний був, довелося колоти снодійне.
- Добре. Тоді заведи мене до його лікаря.
- Він перед тобою.
- Не сміши мене. Нізащо не повірю, що ти працюєш санітаром у звичайній поліклініці та лікарем тут.
- Ну поки що я лише інтернатуру проходжу. Приємно, що ти цікавишся мною.
- В даний момент я цікавлюся своїм батьком. Хто оплатив його лікування у клініці?
- Ніхто.
- У сенсі?
- Я дуже попросив головного лікаря, і він дозволив мені лікувати твого батька безкоштовно. Якби ти послухала мене зранку, знала б про це.
- Тобто ти навіть хотів спитати в мене дозволу?
- Скажемо так: намагався.
- Добре. Скільки часу триватиме лікування?
- Враховуючи всі нюанси, це може затягнутися на кілька місяців.
- А коли я зможу поговорити з батьком?
- Та хоч завтра, якщо він нормально себе поводитиме.
- Дуже бушував?
- Все рвався прибити тебе за те, що заперла його в клініку.
- Тоді завтра я краще не буду його провідувати. Може щось потрібно купити чи привезти?
- Нічого не потрібно. Достатньо буде звичайного "дякую".
- Дякую - обіймаю хлопця в пориві щастя. Не пам'ятаю, коли востаннє хтось робив для мене щось настільки важливе абсолютно безкорисливо. Мені аж плакати хочеться. - Думаю, ми можемо нарешті познайомитися. Марина - протягую руку, як жест ввічливості.
- Микита - хлопець цілує мою руку й посміхається. Сказати, що мене шокував цей жест, не сказати нічого. Та це так мило і приємно.
- Рада знайомству. Пробач, що так дивно себе поводила. Я була впевнена в тому, що ти якийсь маніяк.
- Багато людей плутають мене з психічно хворим - я чомусь зловила себе на думці, що хочу поспілкуватися з Микитою.
- Не хочеш сходити якось на чай?
- Зазвичай запрошують на каву.
- Ненавиджу її.
- Тоді я не проти сходити на чай. Я через півгодини звільняюся. Якщо хочеш, можеш почекати у мене в кабінеті.
- Добре.

Сама собі дивуюся. Та зараз мені реально хочеться трішки відпочити від проблем і поспілкуватися з новою людиною. Давно не ловила себе на такій думці. Просто проблеми керували моїм життям і не дозволяли знаходити час на себе. Зараз вони нікуди не ділися, але тридцять хвилин посидіти в кав'ярні можна. Головне на чай наскребти грошей. Хоча це не так вже й важливо. Просто хочеться дати Микиті шанс показати себе. Впевнена, що в нього є мотиви для цих "переслідувань" та хороших вчинків.

- Я вже думав, що ти втекла. Пробач, що затримався.
- Чому я мала втекти?
- А чому раніше втікала?
- Думала, що ти маніяк.
- І зараз так думаєш?
- Підозру поки що не зняла.
- Ходімо. Буду переконувати тебе в тому, що я не маніяк.
- Це буде важко, та щось мені підказує, що ти впораєшся.
- Що змусило тебе змінити думку про мене? - запитав Микита, коли ми вийшли з лікарні.
- Просто сьогодні день хороший, от я і вирішила дати тобі шанс.
- І що ж зробило твій день хорошим?
- Мамі зробили операцію. Вже один крок позаду. Хоча найстрашніше ще попереду.
- А що з твоєю мамою?
- Не хочу сьогодні про це говорити.
- Добре, не будемо. Куди підемо?
- Я в кав'ярні рідко ходжу, тому обирай ти.
- Я взагалі там не буваю - сміється хлопець.
- Тоді в мене є інша пропозиція. Можна купити чай і піти гуляти. Розповіси мені щось цікаве про себе.
- Ти справді хочеш це слухати?
- Я дуже не хочу йти додому. Там пусто й холодно. А в іншому домі мені задаватимуть багато запитань.
- В іншому домі?
- Довга історія.
- І теж не хочеш розповідати?
- Правильно мислиш. Хоча я, мабуть, просто не знаю, як про це говорити.
- Навіть так?
- Втягнулася в одну авантюру.
- Чекай. Я зараз чай візьму, і продовжимо. Ти який любиш?
- Який дають - сміюсь.
- Теж правильне рішення.
- Знаю - не пам'ятаю, коли мене взагалі чим-небудь пригощали. Вже й забула, що це може бути так приємно.
- Я вирішив, замість чаю купити глінтвейн.
- У вас чудовий смак. Надіюсь, цей прекрасний напій не містить алкоголю?
- Ні.
- Це добре. Ненавиджу все, що пов'язане з алкоголем.
- Через батька?
- Так. Не важко здогадатися. Та говорити ми мали не про це.
- Ого, ти вже навіть сама готова розповідати?
- Треба ж з кимось про це поговорити. Подруг не маю, значить слухатимеш ти.
- Звучить, як "я починаю тобі довіряти".
- Обіцянки потрібно виконувати. Ти зробив для мене чудо, нехай і маленьке.
- Та яке там чудо? Просто виконую свою роботу.
- Для мене це справді диво. А ти, виявляється, скромний.
- Можливо.
- Я не розумію, ти слухати хочеш?
- Якщо тобі це потрібно. Мені просто здавалося, що ти не дуже хочеш розповідати.
- Вже навіть мрію поговорити про це.
- Тоді я уважно слухаю.
- Почалось усе з того, що я зустріла друга дитинства. Як би дивно це не було, та я прийшла влаштовуватись до нього на роботу. А сьогодні зранку, коли я ще не знала, що операцію мами вже хтось оплатив, Ілля запропонував угоду, від якої я не могла відмовитись.
- І що ж це за страшна пропозиція?
- Він оплачує операцію та реабілітацію, а я на знак вдячності виходжу за нього заміж.
- Дикість.
- Знаю. Тільки в той момент це був єдиний шанс врятувати маму.
- Наскільки я зрозумів, за операцію розрахувався не Ілля. Значить, ти можеш відмовитися.
- Пізно.
- Чому?
- Я ніколи не відмовляюся від своїх слів. Хіба що, коли забуваю. Та й ситуація непроста. Ілля приїхав сюди через пропозицію по роботі. Дуже хороша вакансія, але в компанію беруть лише сімейних людей.
- Невже якась там посада важливіша за твої почуття?
- Не думаю, що когось хвилює те, що я відчуваю...