Коли душа сягає неба...

Я не люблю...

Я не люблю стоять на місці:
Рух – від життя стрімка потреба.
Не люблю на життя жалітись,
А гори зверну і злечу до неба.

Я не люблю чекати «подарунків долі»:
Чого бажаєш, треба досягати,
Доклавши всіх зусиль і праці нелегкої,
Бо тільки так ти будеш впевнено стояти.

Я не люблю смаку брехні липкої,
Нехай вона для когось – справжній мед.
Не люблю я подільності надвоє…
Бо як дізнатись, справжність де?

Я не люблю підступності і фальші,
Що прагнуть враз тебе скувати.
Не люблю лестощів, їх ма́ршів,
Котрі звучать, аби десь обсміяти.

Я не люблю, як обіцяють, та не більше,
Лише на вітер кинувши слова…
Не люблю заздрісних, що, гірш за звірів хижих,
Висмоктують живу частиночку нутра.

Я не люблю, коли тебе не чують,
Ба навіть більше, слухати не хочуть…
Й лише свої здогадки скрізь малюють,
Мовляв «життя таке»… А поза очі?

Я не люблю, коли «включають гальма»
І змушують й тебе спинитись.
Не люблю і не звикла «пасти задніх»
СВОЄ ЖИТТЯ ПОВИННІ МИ ТВОРИТИ!

07.02.2021.

Марічка Мельник

Подобається

#3218 в Різне
#850 в Поезія

У тексті є: доля, кохання, роздуми

Відредаговано: 30.03.2021

Додати до бібліотеки

Поскаржитись